[69], зігнані зі своїх місць і пограбовані до останнього шилінга своїми ж співвітчизниками, у надії, яка була доволі ілюзорною, — і це, очевидно, розуміли й вони самі, — що зможуть хоч якось протриматися на плаву тут, на чужині; вони ходили як вуличні торговці, пропонуючи шпильки та заколки, олівці й поштовий папір, краватки та інші галантерейні товари, як колись бродили країною з коробами на спині їхні предки в Галичині, в Угорщині та в Тіролі. Я пам’ятаю, так розказувала Вера, сказав Аустерліц, одного такого пожильця на ім’я Салі Блайберґ, який у тяжкі міжвоєнні роки тримав у Леопольдштадті, неподалік від Пратерштерна, автомайстерню, і коли Аґата запрошувала його до нас на каву, розповідав розпачливі історії про огидну поведінку віденців: про те, як його примусили переписати свою фірму на якогось Газельберґера, як його обдурили навіть із тією сміховинною ціною, що йому пропонували, як він втратив свої заощадження та цінні папери в банку, як було конфісковано всі його меблі разом із автомобілем марки Steyr і як насамкінець він, Салі Блайберґ і його родина, сидячи у вестибюлі на валізах, змушені були слухати перемовини між консьєржем напідпитку та молодою, очевидно, щойно пошлюбленою парою, яка прийшла оглянути квартиру, що якраз звільнилася. Незважаючи на те, що оповідь бідолашного Блайберґа, який від безсилої люті м’яв у руці свою хустинку, перевершувала найгірші побоювання і що після Мюнхенської угоди становище стало цілковито безвихідним, сказала Вера, Максиміліан усю зиму провів у Празі, можливо, через якісь нагальні партійні справи, а може тому, що до останнього не хотів зрікатися віри в те, що людина перебуває під захистом закону. Зі свого боку, Аґата була неготова, незважаючи на неодноразові наполягання Максиміліана, виїхати до Франції, ось так воно й вийшло, що твій батько, над яким нависла страшна небезпека, сказала Вера до мене, сказав Аустерліц, аж 14 березня по обіді, коли вже майже було запізно, сам вилетів з Рузиного до Парижа. Я ще пригадую, сказала Вера, що він, коли прощався, мав на собі чудовий двобортний костюм сливового кольору, а також чорний повстяний крисатий капелюх із зеленою тасьмою. Наступного ранку, ще й не встигло розвиднитися, як німці справді вступили в Прагу, якраз під час густого снігопаду, так що, фактично, здавалося, ніби вони з’явилися нізвідки, а коли вони перетнули міст і їхні танки викотили на Народну, все місто поринуло в глибоку мовчанку. Відтоді людей ніби підмінили, вони стали повільними й почали ходити як сновиди, наче не знали куди їм тепер подітися. Особливо збивав нас із пантелику, так розповідала Вера, сказав Аустерліц, негайний перехід на правосторонній рух. У мене часто тьохкало серце, сказала вона, коли я раптом бачила автомобіль, що рухався з правого боку, бо від цього в мене відразу виринала нав’язлива думка, що відтепер ми живемо в перевернутому світі. Щоправда, провадила вона далі, для Аґати було значно тяжче, ніж для мене, призвичаїтися до нового режиму. Відтоді як німці проголосили свої приписи стосовно єврейського населення, вона могла ходити на закупи лише в певні години, не мала права брати таксі, а в трамваї могла їздити тільки в останньому вагоні, не мала права відвідувати ні кінотеатри, ні концерти чи будь-які інші зібрання. Та й сама вона вже не могла з’являтися на сцені, а набережні Влтави, парки й сади, які вона так любила, були для неї заборонені. Нікуди, де є зелень, мені тепер не можна, сказала вона якось і додала, що тільки зараз по-справжньому зрозуміла, як то гарно — безтурботно стояти на палубі якого-небудь річкового пароплава. Список заборон зростав із кожним днем, казала мені Вера, сказав Аустерліц, невдовзі було вже заборонено ходити тротуаром попри парки, заходити до пралень і хімчисток або користуватися громадськими телефонами, від усього цього Аґата дійшла до крайнього відчаю. Вона як зараз у мене перед очима — ходить із кімнати в кімнату, сказала Вера, і долонею з розчепіреними пальцями б’є себе по чолу, скандуючи по складах: «Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я ні-ко-ли цьо-го не зро-зу-мі-ю!» Одначе за кожної нагоди вона йшла у місто, ходила по якихось інстанціях, стояла годинами в єдиному доступному для сорока тисяч євреїв Праги поштовому відділенні, щоб відправити телеграму; брала довідки, налагоджувала зв’язки, відкладала гроші, діставала підтвердження й гарантії, а коли поверталася додому, до пізньої ночі сушила собі голову над тим, що їй робити далі. Та що довше і що більше вона докладала зусиль, то більше танула надія, що їй вдасться одержати дозвіл на виїзд, тож врешті, вже влітку, коли почали говорити про те, що скоро гряне війна і що в зв’язку з цим режим неминуче стане жорсткішим, вона вирішила принаймні мене самого, як сказала мені Вера, сказав Аустерліц, відіслати до Англії, після того, як завдяки посередництву одного з її театральних друзів їй вдалося вписати моє ім’я в список дітей, які найближчими місяцями мали відбути до Лондона так званими «дитячими поїздами». Вера пригадувала, сказав Аустерліц, що радісне збудження, яке відчувала Аґата від того, що її старання принесли перший успіх, було затьмарене турботами й неспокоєм, коли вона уявляла собі, як я, ще такий маленький хлопчик, якому не було навіть і п’яти років і який ріс, оточений ласкою й піклуванням, зможу знести таку довгу подорож залізницею, а потім жити серед чужих людей у чужій країні. Та з іншого боку, сказала Вера, Аґата говорила, що тепер, коли вже було зроблено перший крок, очевидно, і для неї скоро знайдеться якийсь вихід і всі вони житимуть разом у Парижі. Ось так вона розривалася між своїми сподіваннями на краще та страхом припуститися непоправної помилки, і хтозна, — казала мені Вера, — чи не залишила б вона тебе з собою, якби до твого виїзду з Праги було на кілька днів більше. Сцена прощання на вокзалі Вільсона залишилася в мене у вигляді нечіткої, як то кажуть, розмитої картини, сказала Вера й, помовчавши, додала, що всі мої речі були зібрані в невеликій шкіряній валізі, а в маленькому наплічнику було трохи тільки провіанту — вернуться
Остмарк (нім. Ostmark) — нацистський термін на позначення територій Центральної Європи, заселених німцями.