un petit sac à dos avec quelques viatiques[70], сказав Аустерліц, це були точні слова Вери, які підсумовували, як він тепер гадає, все його подальше життя. Вера також пам’ятала дванадцятирічну дівчинку з бандонеоном, якій вони довірили мене, куплений в останню мить журнальчик із Чапліном, звук тріпотіння білих хустинок, подібний до того, з яким злітає зграя голубів, що ними махали батьки, проводжаючи своїх дітей, та дивне враження, що поїзд, який спершу безкінечно повільно сунув уздовж платформи, тепер, щойно виїхавши з-під заскленого холу й просунувшись лише на половину своєї довжини, завдяки якомусь обманному маневру, насправді не поїхав геть, а ніби провалився крізь землю. З того дня Аґату немов підмінили, розповідала далі Вера, сказав Аустерліц. Всю її веселість та оптимізм, незважаючи на різноманітні труднощі, тепер застилала зажура, якій вона вже не могла опиратися. Одну спробу відкупитися, як мені здається, сказала Вера, вона таки ще зробила, але потім уже майже не виходила з дому, боялася відчиняти вікна, годинами нерухомо сиділа в синьому оксамитовому фотелі в найтемнішому закутку вітальні або, затуливши обличчя руками, лежала на софі. Вона просто чекала на те, що мало відбутися, а особливо чекала на пошту з Англії та з Парижа. Від Максиміліана вона мала декілька адрес: готель на вулиці Одеон, маленька квартирка поряд зі станцією метро «Ґласьєр» і третя адреса, сказала Вера, у районі, назви якого я вже не пригадую. Аґата терзала себе думкою про те, що у вирішальний момент переплутала адресу й сама була винна в тому, що листування обірвалося, проте водночас вона побоювалась, що листи Максиміліана, адресовані до неї, були конфісковані службою безпеки вже у Празі. І справді, аж до зими 1941 року, поки Аґата жила на вулиці Шпорковій, її поштова скринька залишалася порожньою, так ніби, — як одного разу вона трохи дивно висловилася, — якраз ті з наших повідомлень, на які ми покладаємо останню надію, приходять не на ту адресу або їх проковтують злі духи, що витають скрізь у повітрі. Наскільки точно ця заувага Аґати виражала той невидимий жах, який своїм тягарем гнітив тоді Прагу, я зрозуміла тільки пізніше, сказала Вера, коли дізналася про істинний розмах спотворення права під німцями та про щоденні насильницькі акти, які вони чинили в підвалі палацу Печека, у в’язниці Панкрац, а також в Кобилісах, де було місце проведення страт. За якийсь проступок, невелике порушення запровадженого порядку, людина мала дев’яносто секунд на виправдання перед суддею, а потім вас могли засудити до смертної кари й відразу повісити в камері екзекуцій, що розташовувалась по сусідству із судовою залою, у тій камері попід стелею проходила залізна рейка, по якій можна було за необхідності відсовувати вбік підвішені мертві тіла. Рахунок за цю прискорену процедуру передавали родичам повішеного чи гільйотинованого з приміткою, що суму можна виплачувати в щомісячних ратах. І хоча в той час про всі ці справи мало що просочувалося назовні, страх перед німцями розповзався містом, як отруйні міазми. Аґата стверджувала, що цей страх навіть прокрадався крізь зачинені вікна і двері й перехоплював подих. Коли я згадую ті перші два роки після так званого початку війни, сказала Вера, то мені здається, ніби то був якийсь вир, що все швидше затягував нас кудись униз. З радіо потоком ішли новини, і диктори зачитували якимось дивним, різким, гортанно-здушеним тоном повідомлення про безкінечні успіхи вермахту, який за короткий час окупував увесь європейський континент, та про нові успішні кампанії, які крок за кроком, очевидно, з непорушною логікою, відкривали перед німцями шлях до світового панування, і тоді перед ними, як належними до обраного народу, відкривалися найблискучіші перспективи. Мені здається, сказала Вера, сказав Аустерліц, що навіть ті з німців, хто ще до останнього сумнівався, у ці роки безперервних перемог впали в стан ейфорії, що виникає на великій висоті, а нам, пригнобленим, які жили, так би мовити, нижче рівня моря, залишалося тільки дивитися на те, як все народне господарство країни прибирає до своїх рук СС і як одне за одним усі підприємства переходять під німецьке управління. Навіть повстяно-пантофельну фабрику було аріїзовано. Тих коштів, які ще мала Аґата, заледве вистачало для найнеобхіднішого. Її банківські рахунки були заблоковані відтоді, як вона була змушена подати майнову декларацію на восьми сторінках із десятками пунктів. Їй було також суворо заборонено продавати якісь реальні цінності, картини чи антикваріат, і я пам’ятаю, сказала Вера, як одного разу вона показала мені одне місце в розпорядженні окупаційної влади, у якому було сказано, що в разі порушення цього припису, як до завернуться
Невеликий наплічник, у якому було трохи харчів (фр.).