значеного єврея, так і до покупця будуть застосовані суворі поліцейські заходи. «Зазначений єврей!» — вигукнула Аґата, а потім сказала, — «Як вони пишуть, ці люди! У мене просто все темніє перед очима». Наскільки пригадую, пізньої осені 1941 року, сказала Вера, Аґата була змушена віднести до місця обов’язкової здачі своє радіо, грамофон разом із усіма її улюбленими платівками, похідний і оперний біноклі, музичні інструменти, прикраси, хутряні вироби та весь гардероб, який залишився від Максиміліана. Через якусь помилку, якої вона припустилася, одного морозного дня, — а того року, сказала Вера, зима почалася дуже рано, — її відрядили розчищати сніг на аеродром Рузине, а під ранок, близько третьої години, ще глупої ночі, до неї прийшло двоє вістових із відділу культури, на яких вона вже давно чекала, і повідомили, що за шість днів її вивозять із міста. Ці вістові, як описувала їх Вера, сказав Аустерліц, були якось дивно подібні один до одного, у них були якісь невиразні, мінливі обличчя, вони мали на собі куртки з різними складками, кишеньками, ґудзиками та поясом, і хоча було незрозуміло, для чого потрібні всі ті аксесуари, ці куртки здавалися особливо практичними. Тихим голосом вони щось говорили, звертаючись до Аґати, а потім вручили їй стос паперів, у яких, як виявилося, містилися всі, до найменших деталей, приписи й розпорядження: де й коли мала з’явитися зазначена особа, що з одягу — спідниця, дощовик, теплий головний убір, утеплення для вух, рукавиці, нічна сорочка, спідня білизна тощо — слід мати з собою, які особисті речі взяти в дорогу, наприклад, набір для шиття, вазелін, спиртівку та свічки; також було повідомлено, що загальна вага багажу не мала перевищувати 50 кілограмів, був список того, що могло входити до ручної поклажі та до продуктового пайка, вказувалося, що всі валізи мають бути помічені: пункт призначення та особистий номер, що всі формуляри мають бути заповнені й підписані, що заборонено брати із собою диванні подушки та інші меблеві предмети, заборонено виготовляти наплічники чи сумки із перських килимів, зимових пальт та решток цінних тканин, заборонено брати із собою запальнички, так само як і курити на збірному пункті та в дорозі, і що в будь-якому разі зазначена особа має беззаперечно виконувати кожне розпорядження офіційних органів. Аґата була неспроможна дотримуватися всіх цих приписів, складених, як я і сама зараз бачу, просто таки нудотною мовою; вона лише хаотично скинула в торбу деякі цілком непрактичні речі, так ніби збиралася на недільний пікнік, тож урешті, хоч як мені було тяжко й огидно почуватися співучасницею, але пакування речей я взяла на себе, поки Аґата, відвернувшись до вікна, все дивилася на безлюдний провулок. Раннього ранку в призначений день ми вийшли в сутінках з дому, міцно прив’язали багаж до санчат і, не обмовившись жодним словом, вирушили серед снігової заметілі в довгу дорогу лівим берегом Влтави попри ботанічний сад, аж до ярмаркових павільйонів у Голешовіце. Що ближче ми підходили до того місця, то частіше з темряви виринали маленькі групки людей із важким багажем, які щосили пробиралися в тому самому напрямку крізь уже справжню хурделицю, за якийсь час утворився довжелезний караван, у якому близько сьомої години ми прибули до вхідної брами, заледве освітленої однією слабенькою жарівкою. Там ми чекали, стоячи серед тривожного гудіння натовпу, яке то наростало, то стишувалося, там були старі й діти, люди заможні й прості, і всі вони, відповідно до припису, повісили собі на шию таблички, закріплені на шпагаті, на яких був їхній номер. Аґата невдовзі сказала мені, щоб я вже верталася. На прощання вона обійняла мене й промовила: «Бачиш, там парк Стромовка? Чи не могла б ти часом гуляти там за мене? Я так любила це гарне місце. Можливо, коли ти дивитимешся в темну воду ставків, то якогось дня побачиш там і моє обличчя». Ну от, а потім, сказала Вера, я пішла додому. Більше двох годин поверталася я до вулиці Шпоркової. Я намагалась уявити, де зараз перебуває Аґата, чи вона досі чекає під ворітьми, чи вже потрапила всередину, на територію ярмарки. Як там все виглядало, я дізналася тільки через багато років від одного з тих, кому вдалося вижити. Всіх, кого мали вивозити, зібрали в дерев’яному бараку, який серед зими не опалювали, і тому там стояв лютий холод. То було закинуте приміщення, і там у бляклому світлі панував справжнісінький гармидер. Багато з новоприбулих мали подати свій багаж на огляд, гроші, годинники та інші цінні речі слід було здати гауптшарфюреру Фідлеру, який наганяв на всіх страх своєю грубою безцеремонністю. На одному столі лежала ціла гора столового срібла, поряд — лисячі шуби та перські килими. Проходила перевірка особових даних, усім видавали анкети, і кожен одержував так званий громадянський статус, підкріплений печаткою «направлений в евакуацію» або «направлений в гето». Німецькі чиновники і їхні чеські та єврейські помічники заклопотано бігали туди-сюди, скрізь звучав крик, лайка, когось били. Всі, кого вивозили, мали залишатися на виділених для них місцях. Більшість мовчала, дехто тихенько плакав, але нерідко траплялися істерики, чулися голосні крики та напади люті. Перебування в бараках на території ярмаркових павільйонів тривало багато днів, аж поки якось рано вранці, коли майже нікого не було на вулицях, у супроводі охоронних загонів усіх неквапливо повели до найближчої залізничної станції в Голешовіце, де відбулося так зване «завагонення», яке тривало ще добрих три години. Пізніше я частенько ходила до Голешовіце, до парку Стромовка і до ярмарку, де нерідко заходила у влаштований там у шістдесяті роки лапідарій, в якому годинами роздивлялись у вітринах зразки мінералів: кристали піриту, темно-зелений сибірський малахіт, богемську слюду, граніт і кварц, чорний, як смола, базальт, канарково-жовтий вапняк, — і я запитувала себе, на якому фундаменті стоїть наш світ. На Шпорковій, сказала мені Вера, сказав Аустерліц, того ж дня, коли Аґата була змушена полишити свою квартиру, з’явився посильний від управління конфіскованим майном і опечатав двері смужкою паперу з відповідним штампом. Між Різдвом та Новим роком з’явилася ціла бригада якихось підозрілих типів, і вони вичистили все, що залишалося в домі: меблі, лампи й світильники, килими й штори, книжки й партитури, одяг із поличок і шухляд, постільну білизну, подушки, перини, вовняні ковдри, нижню білизну, посуд, кухонне начиння, квіти у вазонах і парасольки, залишки продуктів, навіть грушеве й вишневе варення, яке стояло в підвалі вже кілька років, рештки запасу картоплі й усе до останньої ложки доправили в одне із п’ятдесяти складських приміщень, де кожну з цих нічийних речей із німецькою ретельністю реєстрували, оцінювали, а потім, залежно від предмета, мили, чистили, ремонтували і врешті поміщали на відповідну полицю. Насамкінець, сказала Вера, на Шпорковій з’явився працівник санслужби. Він був особливо лячною для мене особою зі злим поглядом, яким прошивав людину наскрізь. Він досі переслідує мене у снах, в яких я бачу, як він у хмарах ядучого білого диму обкурює кімнату. — Коли Вера закінчила свою оповідь, так розповідав далі Аустерліц того ранку на Олдерні-стрит, вона, після довгої паузи, через яку здавалося, що з кожним нашим видихом тиша у квартирі на Шпорковій ставала ще густішою, простягнула мені дві маленькі фотографії, десь завбільшки дев’ять на шість сантиметрів, які лежали на столику поряд із кріслом, — фотографії, які вона напередодні ввечері суто випадково знайшла в одному з п’ятдесяти п’яти кармазинових томів Бальзака, що не знати чому саме потрапив їй до рук. Вера сказала, що не пригадує, як вона відчинила скляні дверцята й дістала з ряду книжок саме цей том, вона отямилась ось у цьому кріслі, гортаючи сторінки, — вперше з тих далеких часів, наголосила вона, — на яких оповідалося про історію полковника Шабера, як відомо, доволі печальну. Як саме ці дві фотографії потрапили між сторінок, залишається для неї загадкою, сказала Вера. Можливо, Аґата брала почитати цей том, коли ще жила тут, на Шпорковій, в останні тижні перед вторгненням німців. Отже, на першій фотографії було зображено театральну сцену десь у провінції, можливо, у Райхенау[71], а може, в Ольмюці чи якомусь іншому місці, у якому Аґата іноді виступала перед своїм першим ангажементом у Празі.
вернуться
Райхенау — нині містечко Рихнов-над-Кнєжнов (Чехія).