З першого погляду вона думала, так сказала Вера, що обидві особи в лівому нижньому кутку — це Аґата й Максиміліан, адже вони такі дрібні, що тут годі щось роздивитися, — але потім вона, звичайно, помітила, що це інші люди, можливо, імпресаріо або фокусник зі своєю асистенткою. Вона замислилася, сказала Вера, яку ж це виставу давали свого часу з такими лячними декораціями: високі гори на задньому плані та дикий лісовий пейзаж наштовхнули її на думку, що це або «Вільгельм Телль», або «Сомнамбула», або остання п’єса Ібсена. Переді мною з’явився швейцарський хлопчик із яблуком на голові; на мить я злякалась, як то буває, коли вгинається місток під ногами сновиди, та уявила собі, як десь там серед високих скель уже зривається лавина, що одним махом змете й потягне в провалля цих заблукалих бідолах (і як це вони забрели в таку глушину?). Збігло декілька хвилин, сказав Аустерліц, під час яких мені й самому здавалося, що я бачу білу хмару, яка скочується схилом у долину, аж тут я почув голос Вери, яка заговорила далі про те незбагненне, що завжди властиво таким фотографіям. Виникає враження, сказала вона, ніби в них щось ворушиться, ніби від них долинає тихеньке зітхання безнадії, gémissements de désespoir[72], так сказала вона, сказав Аустерліц, ніби світлини самі мають пам’ять і пригадують нас, пригадують те, якими були ми, ті, хто вижив, а також ті, кого вже з нами немає. Ну, а ось тут, на іншій фотографії, сказала за якусь мить Вера, це ти, Жако, у лютому місяці 1939 року, приблизно за півроку до твого від’їзду з Праги. Тобі дозволили піти разом із Аґатою на бал-маскарад у домі одного з її впливових шанувальників, і саме з цієї нагоди пошили цей білосніжний костюм. Jacquot Austerliz, paže růžové královny[73] — було написано на зворотньому боці рукою твого дідуся, який тоді саме приїхав у гості.