Bristol у Зальцбурзі та Відні, замкнені брами, які я фотографував, траву, що росла між бруківкою, купу опалювальних брикетів перед входом до погреба, скляне око білки та тіні Аґати й Вери, коли вони через сніг тягли навантажені санчата до ярмаркового павільйону Голешовіце. Лише під ранок я ненадовго заснув, але навіть тоді, за цілковито згаслої свідомості, вервечка картин не обривалася, навпаки, вони ущільнилися, перетворившись на кошмар, у якому переді мною, вже й не знаю з якого дива, сказав Аустерліц, постало посеред зруйнованої місцевості північнобогемське місто Дукс[77], про яке мені нічого не було відомо, окрім того, що тут у замку графа Вальдштайна останні роки свого життя провів Казанова, займаючись написанням своїх мемуарів, а також численних математичних і езотеричних трактатів та фантастичного роману в п’яти частинах під назвою «Ікозамерон». У своєму сновидінні я бачив старого гульвісу, який зсохся до розмірів підлітка, він сидів в оточенні рядів фоліантів із корінцями, тисненими золотом, з бібліотеки графа Вальдштайна, що налічувала сорок тисяч томів, сидів наодинці, схилившись над своїм робочим столом у безрадісні пообідні години листопада. Напудровану перуку він відклав убік, а його власне, рідке волосся розпушилося над головою, ніби прозора біла хмарка, як своєрідна ознака розпаду тілесності. Трохи припіднявши ліве плече, він писав, не спиняючись ні на мить. Було тихо, чулося тільки шкрябання пера, яке припинялося лише тоді, коли той, хто писав, робив коротку паузу, щоб на кілька секунд своїми водянистими, напівсліпими через короткозорість очима поглянути на світло, якого там, у Дуксівському парку, залишилось уже дуже мало. За його межами, занурений у глибоку темряву, простилався цілий край від Тепліце й аж до Мосту й Хомутова. А по той бік, на півночі, через увесь обрій чорною стіною височіли прикордонні гори, і перед ними край зчесаного, розритого ґрунту виринали прямовисні скелі й виступи, що заглиблювалися далеко в поверхню землі. Там, де раніше була тверда земля, де сходилися шляхи, де жили люди, через поля бігали лисиці, від куща до куща перелітали різноманітні птахи, там не було нічого, крім порожнього простору, на поверхні — тільки каміння, і шутер, і мертва вода, неторкана навіть порухом повітря. Ніби кораблі, пливли серед темряви обриси електростанцій, у яких жевріло буре вугілля, куби вапнякового кольору, градирні, увінчані зубчастими коронами, височенні димарі, над якими на тлі призахідного неба, помережаного хворобливо-яскравими смугами кольорів, зависли нерухомі пасма диму. Над небесним склепінням, огорнутим з одного боку нічною блідістю, пробивалося світло кількох закіптюжених зірок, які згасали одна за одною, залишаючи по собі струпні сліди на тих самих траєкторіях, які вони завжди торували. На півдні широким півколом здіймалися конуси згаслих богемських вулканів: у своєму лихому сні я бажав, щоб вони ожили й затопили все навкруги чорним пилом. — Лише наступного дня приблизно о пів на третю по обіді я трохи прийшов до тями й вирішив востаннє за час цього мого перебування в Празі сходити з острова Кампа на вулицю Шпоркову, вів далі Аустерліц. Я вже казав Вері, що тепер маю повторити свою подорож потягом із Праги до Лондона через невідому мені Німеччину, але опісля скоро повернуся й винайму на довший час квартиру, можливо, неподалік від неї. Це був один із тих яскравих, прозорих як скло весняних днів. Вера скаржилася на тупий головний біль десь за оком, який допікав їй ще з раннього ранку, і попросила мене засмикнути штори на сонячній стороні. Відкинувшись у сутінках на своєму червоному оксамитовому кріслі й опустивши стомлені повіки, вона слухала, як я розповідав про те, що побачив у Терезині. Я також спитав Веру, як буде чеською «білка», вона відповіла після невеликої паузи, що чеською — це