Аустерліц

qui portent, так, сказав Аустерліц, було написано в тій сновидній газеті, ces longues blouses grises comme en portant les quincailliers[80]. Решта газети майже повністю складалася з некрологів розміром із поштову марку, крихітні літери яких я заледве міг розібрати. То були некрологи не тільки французькою, а й німецькою, польською та голландською мовами. Я до сьогодні пам’ятаю, сказав Аустерліц, Фредерику ван Вінклманн, про яку було написано, що вона kalm en rustig van ons heengegaan[81], пам’ятаю чудне слово rouwkamer[82], а також примітку De bloemen worden na de crematieplech-tigheid neergelegd aan de voet van het Indisch Monument te Den Haag[83]. Я підійшов до вікна, поглянув на ще мокру від дощу головну вулицю, а також на розташовані півколом ґранд-готелі Pacific, Atlantic, Metropole, Polonia та Bohemia, що здіймалися до гір із їхніми рядами балконів, кутовими вежками та прибудовами на дахах, вони виринали з ранкового туману ніби океанські пароплави на тлі темного моря. Колись, у минулому, подумалося мені, я припустився помилки й тепер опинився в чужому житті. Згодом, під час прогулянки безлюдним містечком, а потім на шляху до колонади з джерелами мені постійно здавалося, ніби поряд зі мною іде хтось інший або ніби хтось легенько мене зачіпає. Кожна нова перспектива, що відкривалася перед нами, коли ми завертали за ріг, кожні сходи здавалися мені водночас знайомими й чужими. Я помічав кепський стан цих колись таких респектабельних будинків, бачив розбиті ринви, почорнілі від дощів стіни, обсипану штукатурку, грубу цегляну кладку, що визирала з-під неї, часом забиті дошками та бляхою вікна, все це здавалося точним відбитком мого душевного стану, який я не міг пояснити ні собі самому, ні Марі, не міг пояснити ні під час нашої першої прогулянки через закинутий парк, ні згодом, коли пізньої пообідньої пори в тьмяній kavárna[84] з назвою Moskau ми сиділи під картиною завбільшки не менше чотирьох квадратних метрів, на якій було зображено рожево-червоні водяні лілеї. Пригадую, сказав Аустерліц, ми замовили морозиво, точніше, як згодом виявилося, то був якийсь схожий на морозиво кондитерський виріб, гіпсоподібна маса, що на смак була як картопляний крохмаль, а її дивовижною властивістю було те, що навіть коли минуло понад годину, вона зовсім не розтанула. Окрім нас, у Moskau було ще два старших пани, які грали в шахи за одним із дальніх столиків. Такого ж старшого віку був і офіціант, який, заклавши руки за спину й занурившись у думки, дивився крізь прокурені фіранки на смітник, порослий сибірським борщівником, що розташовувався на іншому боці провулка. Його сиве волосся і вуса були старанно підстрижені, і хоча він був вбраний в один із цих, уже знайомих нам, мишачо-сірих халатів, його легко можна було уявити в чорному, бездоганному фраку з оксамитовим метеликом на накрохмаленій манішці, яка сяяла би неземною білизною, а також у блискучих лакованих туфлях, що відбивали б світло люстр великого готельного вестибюля. Коли на тарілочці він приніс для Марі плескату коробку на сорок кубинських сигарет, оздоблену гарним мотивом із пальмами, а потім професійним жестом підніс їй вогню, я побачив, що вона була дуже вражена. Кубинський дим вився поміж нами синіми струминками, зависаючи у повітрі. Минув якийсь час, аж поки Марі запитала мене, що зі мною коїться, чого в мене такий відсутній вигляд і чому я такий замкнений у собі; як так сталося, що від учорашнього почуття щастя, яке вона справді в мені відчувала, мій настрій зовсім зійшов на пси. На це я міг лише відповісти, що й сам того не знаю. Здається, сказав Аустерліц, я спробував пояснити, що тут, у Марієнбаді, мою душу мордує щось невідоме, щось таке страшенно знайоме, ніби якесь найпростіше ім’я чи назва, яку нізащо в світі не можеш пригадати. Зараз мені годі відтворити в деталях, як саме ми провели ті кілька днів у Марієнбаді, сказав Аустерліц. Годинами я приймав мінеральні ванни або лежав у кімнаті відпочинку, що, з одного боку, йшло мені на користь, проте, з іншого, — можливо, послабило мій опір спогадам, який я чинив протягом стількох років. Одного вечора ми пішли на концерт у театр імені Гоголя. Якийсь російський піаніст на ім’я Блох перед аудиторією, що складалася з півдесятка слухачів, виконував «Метелики» та «Дитячі сцени». По дорозі до готелю Марі розповіла, очевидно, з метою застерегти мене, сказав Аустерліц, про внутрішнє затьмарення та божевілля Шумана, а також про те, як насамкінець він серед натовпу Дюссельдорфського карнавалу одним махом переліз через парапет і кинувся з мосту в крижаний Райн, звідки його дістали двоє рибалок. Потім він ще прожив декілька років, сказала Марі, у приватній клініці для душевнохворих у Бонні чи в Бад-Ґодесберзі[85], де його час від часу провідувала Клара разом із молодим Брамсом, — вони лише зазирали до нього в палату крізь щілину привідчинених дверей, оскільки той цілком відірвався від світу, постійно наспівував фальшиві ноти й ні з ким не бажав розмовляти. Поки я слухав Марі й намагався уявити собі бідолашного Шумана у його палаті в Бад-Ґодесберзі, то постійно мав перед очима іншу картину: то була якась голуб’ятня, повз яку ми проходили під час екскурсії до Кеніґсварта[86]. Голуб’ятню, так само, як і маєток, до якого вона належала, було споруджено ще за часів Меттерніха[87], і тепер вона перебувала в стані повного занепаду. Долівку всередині мурованого конуса вкривав шар утрамбованого своєю власною вагою пташиного посліду, який все одно й досі був завтовшки з добрих два фути суцільної злиплої маси, на поверхні якої лежали трупики тих смертельно хворих птахів, які випали зі своїх ніш, поки їхні ще живі товариші в стані своєрідного старечого маразму сиділи в темряві під дахом, де їх майже не було видно, і тихенько, жалісливим тоном туркотіли один поперед одного, а декілька пухових пір’їн кружляли в маленькому повітряному вирі й повільно опускалися додолу. Кожна з цих марієнбадських картин, — постать божевільного Шуберта так само, як і голуби, ув’язнені у своєму пташиному пеклі, — була сповнена такої нестерпної муки, що унеможливлювала досягнення мною навіть найнижчого рівня самопізнання. В останній день нашого візиту, провадив далі Аустерліц, під вечір, як то кажуть, на прощання, ми вирішили спуститися через парк до так званого Аушовицького джерела. Там є один елегантно збудований, повністю засклений павільйон, пофарбований зсередини в білий колір. У цьому павільйоні, який наскрізь просвічувався в променях призахідного сонця і в якому панувала абсолютна тиша, за винятком рівномірного дзюркотіння води, Марі підійшла до мене зовсім близько й запитала, чи знаю я, що завтра мій день народження.

80

Які носять… довгі сірі халати на кшталт тих, що носять працівники залізних крамниць (фр.).

81

Спокійно й тихо покинула нас (нід.).

82

Ритуальна кімната, жалобна кімната (нід.).

83

Після церемонії кремації квіти буде покладено до Індійського монументу в Гаазі (нід.).

84

Кав'ярня (чеськ.).

85

Бад-Годесберґ — один із міських районів Бонна.

86

Нині містечко Лазне-Кінжварт.

87

Клемент фон Меттерніх (1773–1859) — німецький і австрійський політичний діяч, один із чільних дипломатів XIX ст.