У вечірні години та у вихідні, сказав Аустерліц, у період моєї роботи в ромфордському садівництві я взявся за читання великої праці, що мала не менше восьмисот сторінок щільно набраного тексту й була написана невідомим мені до того часу Г. Ґ. Адлером. У його книзі йшлося про заснування, розвиток і внутрішню організацію гето в Терезієнштадті, а писав він її у складних умовах протягом 1945–1947 років, почасти в Празі, а почасти в Лондоні, й аж до самої публікації 1955 року в одному німецькому видавництві неодноразово переробляв.
Читання цієї книги з кожним рядком відкривало для мене те, що під час моїх відвідин цього фортечного міста через власну, майже цілковиту необізнаність я навіть не міг собі уявити; через моє кепське знання німецької мови читання просувалося повільно, та й справді, сказав Аустерліц, можна сказати, що це було майже так само складно, як розшифровування єгипетських ієрогліфів чи вавилонського клинопису. Мені доводилося по складах розгадувати утворені з декількох основ складні слова, яких не було в моєму словнику і які, очевидно, у той час були доволі поширені в спеціальній термінології, а також у канцелярській мові німців, що домінувала тоді в місті. І коли значення термінів і понять на кшталт Barackenbestandteillager, Zusatzkostenberechnungsschein, Bagatellreparaturwerkstätte, Menagetransportkolonnen, Küchenbeschwerdeorgane, Reinlichkeitsreihenuntersuchung та Entwesungsübersiedlung[91] я врешті з’ясував, — на мій подив, Аустерліц вимовляв ці німецькі телескопічні слова без жодної затримки й без найменшого сліду акценту, з не меншими зусиллями, провадив він далі, намагався я впорядкувати гадані значення реконструйованих слів у відповідні речення та в ширший контекст, який постійно вислизав від мене, з одного боку, тому, що нерідко над однією сторінкою я засиджувався до півночі й таке затягування призводило до того, що багато чого просто губилося з пам’яті, а з іншого — тому що сама система гето в її, так би мовити, футуристичному переформуванні суспільного життя для мене мала риси чогось цілком ірреального, байдуже, що Адлер описував у ній кожну найменшу деталь, а також усю її фактичність в цілому. Хоча сьогодні мені здається непростимим, що стільки років я, хоч і не зумисне, але таки чинив перепони дослідженню власної передісторії, проте тепер вже було надто пізно шукати Адлера, який до своєї смерті влітку 1988 року мешкав у Лондоні, щоб побалакати з ним про це екстериторіальне місце, у якому, як я вже згадував, сказав Аустерліц, на території не більше одного квадратного кілометра у певний час проживало до шістдесяти тисяч осіб. Тут були промисловці й фабриканти, адвокати й лікарі, равини й університетські професори, співачки й композитори, директори банків, комерсанти, стенотипістки, домогосподарки, фермери, робітники й мільйонери, люди з Праги і з усього протекторату, зі Словаччини, з Данії та Голландії, з Відня і Мюнхена, Кельна і Берліна, з Пфальцу, з Нижньої Франконії, а також з Вестфалії, і кожен із них мав обійтися двома квадратними метрами житлової площі, й усі вони, наскільки ще були спроможні, або ж поки їх ще не «завагонили», як то тоді називалося, і не відправили далі на схід, були зобов’язані, не одержуючи за це жодної платні, працювати в одній із мануфактур, організованих відділом зовнішнього господарства. Їх направляли в бандажну майстерню, у лимарню, у майстерню галантерейних виробів, на виробництво галош на дерев’яній та шкіряній підошвах, на виготовлення деревного вугілля, на виробництво
настільних ігор, таких як «Млин», «Не сердься», «Лови капелюха», на колоття слюди, на стрижку хутра кроликів, на розфасування чорнильного порошку, на станції вирощування шовкопрядів, підпорядковані СС, або ж на одне з підприємств для внутрішніх потреб гето, на склади одягу, у районну майстерню ремонту одягу, в одну з торгових точок, на ганчір’яний склад, у групу бухгалтерського обліку, у кухонну бригаду, на чищення картоплі, на переробку кісток або у відділ матраців, у медичну службу та службу догляду за немічними, на винищення шкідливих комах чи на дератизацію, в адміністративно-господарчу частину гарнізону, у центральне реєстраційне бюро, в самоуправління, осідок якого розташовувався в казармі В. V.[92], яку називали «замком», або на товарні перевезення, які проводилися за стінами гето за допомогою цілого парку різнотипних візків і майже чотирьох десятків старомодних катафалків, що їх забрали з ліквідованих єврейських громад протекторату й доправили в Терезієнштадт, де вони пересувалися переповненими вуличками, запряжені двома людьми, а ще від чотирьох до восьми людей, вхопившись за спиці коліс, допомагали штовхати ці доволі хисткі транспортні засоби, з яких досить швидко пооблущувалася чорно-срібляста фарба, водночас всі зношені надбудови, високі козли та вигнуті дерев’яні стовпчики, на яких колись був натягнутий тент, були грубо спиляні, тож залишилися самі лишень нижні частини екіпажів, підписані й пронумеровані вапном, і з них уже годі було зрозуміти, яким було їхнє первинне призначення, сказав Аустерліц, хоча за своїм первинним призначенням вони часто служили й тепер, адже значною часткою того, що кожен день перевозили в Терезієнштадті, були покійники, яких увесь час набиралося дуже багато, бо через високу щільність населення та недостатнє харчування годі було стримати поширення таких інфекційних хвороб, як скарлатина, ентерит, дифтерія, жовтуха й туберкульоз, а ще тому, що середній вік перевезених із території Райху в гето перевищував сімдесят років, і ці люди, яким перед вивезенням наплели сім мішків гречаної вовни про приємний богемський курорт Терезієнбад — з чудовими
91
Типові терміни німецької бюрократії часів націонал-соціалізму. В англійському виданні роману перекладач, за згодою автора, зумисне залишив ці терміни німецькою мовою й без перекладу, щоб посилити відчуття відчуженості та нерозуміння ситуації мешканцями гето.
92