віконець, як вони шугають вулицями завмерлого від жаху міста, бачу натовпи людей, зігнаних на Зимовому велодромі у табір просто неба, бачу товарні потяги, якими невдовзі їх вивозили з Дрансі й Бобіньї; бачу картини їхньої подорожі Великим німецьким райхом, бачу батька, ще досі в своєму гарному костюмі та в чорному оксамитовому капелюсі на голові, бачу, як він сидить із прямою спиною, такий спокійний серед усіх цих наляканих людей. А потім я думав собі, що Максиміліан таки мав би вчасно залишити Париж, що він, напевне, поїхав на південь, пішки перейшов Піренеї й дорогою десь пропав. Або ж мені здавалося, як я вже казав, сказав Аустерліц, що батько досі в Парижі й просто чекає на, як то кажуть, слушну нагоду, щоб зголоситися. Такі відчуття виникали в мене виключно в тих місцях, які належали радше минулому, ніж сьогоденню. Якщо я, наприклад, десь блукаючи містом, зазирав у який-небудь тихий двір, у якому десятиліттями нічого не змінювалося, я майже фізично відчував, як сповільнюється течія часу в гравітаційному полі забутих речей. Мені здавалося, що всі моменти нашого життя збивалися докупи в єдиному просторі, так ніби майбутні події вже існували й лише очікували на те, щоб ми опинилися всередині них, так, як ми, приймаючи запрошення, опиняємося в якомусь конкретному будинку. І хіба не може такого бути, що ми і в минулому, у якому вже були і яке вже майже повністю стерлося, домовилися про зустрічі й мусимо відвідати там певні місця та певних людей, які ніби залишаються зв’язаними з нами навіть по той бік часу? Ось так, одного похмурого ранку я опинився на цвинтарі Монпарнас, заснованому Милосердними братами ще в XVII столітті, на полі, що колись належало до Hôtel de Dieu[97], а сьогодні оточене високими офісними будинками, де я бродив посеред виділених в окрему ділянку могил Вельфлінів, Вормсерів, Меєрберів, Ґінзберґів, Франків та багатьох інших єврейських родин, водночас мені здавалося, що я, той, хто так довго нічого не знав про своє походження, завжди був разом із ними або ж вони мене завжди супроводжували. Я перечитав і запам’ятав для себе всі їхні гарні німецькі імена — на згадку про господарку найнятої мною кімнати на вулиці Еміля Золя я додав сюди ще й чоловіка на ім’я Іпполіт Сер, 1807 року народження, з Неф-Бризака, якого спершу звали Іпполіт Гірш[98] і який, згідно з табличкою на могилі, довгі роки прожив у шлюбі з Антуанеттою Фульдою з Франкфурта й помер 8 березня 1890 року, шістнадцятого дня місяця адара[99] 5650 року в Парижі. Серед дітей цього подружжя, що переселилося до французької столиці з Німеччини, були Адольф і Альфонс, а також Жанна і Поліна, які привели в дім панів Ланцберґа та Окса, що стали зятями, а за ними йшло ще одне покоління аж до Гуґо та Люсі Зюсфельд, уродженої Окс, про яких в глибині вузького мавзолею повідомляла меморіальна табличка, що її майже повністю затуляли засохлі паростки аспарагуса, на табличці було написано, що це подружжя померло 1944 року під час депортації. Від того часу, від якого зараз нас
відділяє півстоліття, тоді минуло трохи більше десяти років, адже саме тоді, у листопаді 1958 року я зі своїми убогими пожитками перебрався на квартиру Амелі Сер на вулиці Еміля Золя, так подумалося мені, сказав Аустерліц, коли крізь тонке гілля аспарагуса я розібрав ряд літер, які складалися в слова morts en déportation[100]. Що ж воно таке, запитав я себе, дванадцять чи тринадцять таких років? Хіба вони не перетворюються на одну, незмінно болючу точку? Чи була Амелі Сер, що пригадується мені як майже безтілесна особа, останньою, хто вижив з її роду? Може, саме тому ніхто не зробив напис про неї на родинному мавзолеї? Чи справді її поховали саме тут, а може, вона, так само, як Гуґо і Люсі, розтанула в сірому повітрі? Що ж стосується мене самого, — так після довгої паузи продовжив Аустерліц свою оповідь, — то тоді, під час мого першого перебування в Парижі, як, зрештою, і в подальшому житті, я намагався не відволікатися від предмета своїх досліджень. На тижні я щодня ходив до Національної бібліотеки на вулиці Ришельє, де в мовчазній солідарності з іншими численними відвідувачами, зануреними в розумову діяльність, сидів на своєму місці аж до самого вечора, поринувши у читання набраних дрібним шрифтом приміток тих праць, які я взявся вивчити, а потім переходив до книжок, згаданих у цих примітках, щоб пізніше перейти до вивчення приміток уже цих нових книжок і так далі, відходячи від наукового опису дійсності до найхимерніших деталей та опиняючись таким чином у стані постійної регресії, що вилилося в цілком заплутану форму моїх мудруватих і страшенно розгалужених нотаток. Зазвичай поряд зі мною сидів один уже старший пан зі старанно зачесаним волоссям і в нарукавниках, він десятиліттями працював над словником церковної історії, у якому дійшов до літери К, тож було ясно, що він ніколи не зможе завершити свою працю, своїм крихітним, буквально бісерним почерком він без найменшого вагання та жодних виправлень заповнював одну за одною свої маленькі картки й викладав їх за певною системою перед собою. Якось пізніше, сказав Аустерліц, у короткому чорно-білому фільмі про внутрішнє життя Національної бібліотеки я бачив, як працює пневматична пошта — повідомлення надходять з читальних залів до книгосховищ, рухаючись, так би мовити, нервовою системою, — і як науковці, пов’язані з бібліотечним апаратом, разом утворюють надзвичайно складну єдність, що постійно розвивається й живиться міріадами слів, щоб, зі свого боку, продукувати нові міріади слів. Думаю, що той фільм, який мені вдалося побачити лише раз і який в моїй уяві ставав дедалі фантастичнішим і неймовірнішим, називався
98
Тут прізвище Гірш було дослівно перекладено французькою. Пор.: Сер (від
99
Адар (