Toute la mémoire du monde[101] і був знятий Аленом Рене. Тоді мене доволі часто займало питання: коли я сиджу в читальному залі, сповненому тихого гудіння, шурхотіння й покашлювання, то перебуваю на острові блаженних чи, навпаки, у виправній колонії, — це питання не йшло мені з голови й того дня, що особливо врізався мені в пам’ять, коли я зі свого постійного місця у відділі рукописів та історичних документів на другому поверсі, напевне, добру годину дивився на ряд високих вікон протилежного тракту, у яких відбивався дах, критий темними плиточками шиферу, вузькі комини з червонуватої цегли, ясне, крижано-синє небо та білосніжний бляшаний флюгер із вирізаною в ньому блакитною, як небо, ластівкою, що, здавалося, плавно здіймалася вгору. Відображення в старих віконних шибках були трохи хвилястими, брижуватими, і я ще пригадую, сказав Аустерліц, що від погляду на них у мене з якоїсь незбагненної причини виступили сльози. До речі, саме того дня, додав Аустерліц, Марі де Верней, яка так само, як і я, працювала у відділі історичних документів і яка, очевидно, помітила мій несподівано зажурений настрій, потай підсунула мені цидулку із запрошенням на каву. У тому стані, в якому я перебував, я навіть не усвідомив, якою незвичною була її реакція, у відповідь я лише мовчазно кивнув, виказуючи згоду і, можна сказати, майже покірно спустився з нею сходами, потім через внутрішній двір вийшов із бібліотеки й вузькими вуличками, у яких цього свіжого й навіть чомусь урочистого ранку так приємно повівало чистим повітрям, пройшовся в бік Пале-Роялю, де ми довго сиділи під аркадами просто перед якоюсь вітриною, у якій, наскільки я пригадую, сказав Аустерліц, сотні й сотні олов’яних солдатиків у строкатих одностроях наполеонівської армії були вишикувані в похідному та бойовому порядку. Під час цієї першої зустрічі, так само, як і протягом пізніших, Марі майже нічого не розповідала мені про себе та про своє життя, можливо, через те, що вона походила з дуже шляхетної родини й, напевно, здогадувалася, що я, власне, походив нізвідки. Розмова в кафе під аркадами, під час якої Марі замовила м’ятний чай, а потім ванільне морозиво, після того, як ми з’ясували, що маємо спільні інтереси, оберталася довкола речей, пов’язаних з історією архітектури, так, зокрема, я ще добре пам’ятаю, що мова зайшла про паперовий млин в Шаранті, який Марі незадовго до цього відвідала з одним зі своїх кузенів і який, за її словами, сказав Аустерліц, належав до найтаємничіших місць, які вона будь-коли бачила. Велетенська, складена з дубових балок будівля, що часом аж стогне під власною вагою, стоїть, майже повністю сховавшись за деревами й кущами, на вигині темно-зеленої річки, сказала Марі. Двоє братів, які мали відточені, професійні рухи, хоча один з них косив оком, а в другого одне плече було вище за інше, провадили всередині перетворення розбухлої маси, утвореної зі старого паперу й ганчір’я, на чисті, нові аркуші, які потім сушилися на стелажах на просторому верхньому поверсі. Там, у папірні, сказала Марі, тебе огортають німі сутінки, і денне світло пробивається тільки крізь щілини жалюзі, ти чуєш, як тихенько жебонить вода, переливаючись через греблю, як натужно обертається жорно водяного млина, і прагнеш лише вічного спокою. Все, що означала Марі для мене пізніше, сказав Аустерліц, було в цій історії про паперовий млин, через яку вона, не говорячи нічого про себе, відкрила мені свою душу. У наступні тижні й місяці, так повів далі свою оповідь Аустерліц, ми часто виходили прогулятися в Люксембурзький сад, у Тюїльрі чи Сад рослин, де походжали туди й сюди еспланадою вздовж рядів доглянутих платанів, повз західне крило музею природознавства, залишаючи його по праву руку, а потім по ліву, до оранжереї й назад, а тоді звивистими доріжками альпійського саду або й через похмуру територію зоопарку, у якому колись були виставлені напоказ великі тварини, доправлені з африканських колоній: слони, жирафи, носороги, дромедари та крокодили, тоді як зараз, сказав Аустерліц, більшість вольєрів, обладнаних жалюгідними залишками природи, обрізаними колодами, штучними скелями й ставочками, порожні й покинуті. Нерідко під час наших прогулянок ми натрапляли на дитину, що її дорослі часто приводили в зоопарк, і чули, як вона вигукує: Mais il est où? Pourquoi il se cache? Pourquoi il ne bouge pas? Est-ce qu’il est mort?[102] Я лише пригадую, що там, на лисому, запилюженому терені я бачив сімейство косуль, які в добрій злагоді та водночас із острахом стояли гуртом біля годівниці із сіном і що Марі сама попрохала мене зробити знімок цієї групи. Тоді вона ще сказала щось таке, що
вернуться
Але де ж він? Чому він ховається? Чому не рухається? Він помер? (фр.)