Коли? – запитала мала.
Через три дні. Батьки допоможуть ще викопати трохи картоплі бабусі з дідусем, і тоді ми поїдемо.
А взимку ти приїдеш на канікули? – з надією цікавлюсь я. У сестри в очах жевріє те ж запитання.
Думаю, так. Я постараюсь. Це ж не від мене залежить, а чи будуть їхати мама з татом?..
Ми знову похнюпили носи й сиділи, підшморгуючи. Зрештою, мені це набридло, й я підхопилась на рівні ноги:
Досить! Треба провести ці дні весело й радісно, щоб було що згадати! Сьогодні бабуся йде пасти кіз, давайте підемо з нею?!.
Хочу сказати, що у нас була іще одна двоюрідна бабуся Віра, яку ми просто обожнювали. Галка й Зірка – її кози – терпіти не могли нас, а ми їх. Зате яка ж це була насолода – піти з бабусею до закинутої станції випасати тварин, і там повечеряти чимось смачненьким.
Віки дуже зраділи. Ми ледь дочекалися, коли сонце почне хилитися за обрій. «Кіз треба випасати ввечері, коли не жарко, але доки не випала роса. Бо кози після того вже не їстимуть», - казала бабуся. Мама зібрала нам з собою їжу, ми побрали теплі кофти й штанці, наобіцяли Вікушкиному дідові не загубитися й не впасти в яму, та й вирушили.
Ми брели повільно, не поспішаючи. Тварини ліниво скубли пожухлі стебельця вздовж дороги, вкритої пилом. Бабуся час від часу поганяла їх лозиною, коли намагались влізти на чийсь город. Ось і станція техобслуговування. Вона знаходилась на околиці, між нашою вулицею та сусіднім хутором, що складався з десяти хат. Колись тут ремонтували автомобілі, а тепер будівля зяяла розбитими вікнами. Двері були замкнені на величезні замки, та кого вони цікавлять, коли є вікна? Це ж набагато веселіше – залізти усередину крізь вибиту шибку. Хоч як бабуся не боялась, що ми поріжемо ноги й руки битим склом, це не стало на заваді. Ми швидко, одна за одною, проникли у середину будівлі. У першій кімнаті, що являлась, видно, приміщенням для обіду там роздягальнею одночасно, не було нічого цікавого. Лише столик, кілька вішалок та чиїсь замурзані чашки, вкриті павутиною. Тут було напівтемно, ехо гуляло від стіни до стіни. Ми обережно перейшли до іншої зали – й замовкли, ошелешені. Приміщення було величезним, стеля - заввишки метрів шість, акустика така, що, навіть розмовляючи пошепки, можна було почути все до словечка з іншого кутка кімнати. Куська голосно скрикнула. Посипалась пилюка, десь вгорі злякано запурхали потривожені ластівки.
Оце клас! – захоплено протягнула Вікушка.
Ага, - погодились ми.
А тут ще є другий поверх, - скрикнула я, угледівши залізні поручні, що вели нагору.
Сходи були хиткі, скрипучі. Подекуди частини заліза повипадали й на їх місці чорніли дірки. Але я, незважаючи на страх висоти, подряпалась по них. Цікавість переважала здоровий глузд.
Оксана, не лізь! – тихо застережила Куська, проте я не зважала.
Та нагорі й не було нічого особливого. Лише купа якогось сіна й голі дошки.
Я спустилась додолу. Раптом нам вчулися чиїсь скрадливі кроки.
Ви це чуєте? – нашорошила вуха Куська.
Тсс!.. – я затулила сестрі рота.
Хто це може бути? – злякано зашепотіла подружка.
Може, тут ховаються злодії? – мої зуби цокотіли від страху. – А ми прийшли…
Ми напружено вслухалися у тишу. Крок… Іще один… Волосся на голові стало дибки. Очима я шукала якусь каменюку чи шибку поряд, адже тікати було нікуди – хтось ішов із виходу. Тиша… Крок… Знову тиша. У кімнаті ледве було видно, адже сонце сідало. Раптом від дверей почала з`являтися тінь. Хтось великий та дужий стояв за одвірком. Я міцно схопила сестру та подругу за руки, готова оборонятися до останнього. Спочатку тінь розплилася, потім набула округлих форм... Й на підлозі чітко вималювалися… роги!
Це… коза! – радісно скрикнула я.
Дівчатка з полегшенням зітхнули. Серце колотилось, як ненормальне. Руки потерпли й побілили від пережитих емоцій, а дурна Галка скакала до нас, намагаючись буцнути лобищем.
Ми із вереском кинулись на вулицю, чим мало не до смерті налякали бабусю Віру.
Та й що там, дітки, цікавенького? – поцікавилась вона, зав`язуючи хустку, що сунулася з голови.
Та там… - почала Вікушка, але Зірка не дала їй договорити. Вона вдарила подругу безрогим (на щастя) лобом у бік, і та сторч полетіла в яму, біля якої стояла.
Мені аж темно у очах стало. Я кинулась до краю ями. На превелику радість, та виявилась неглибокою, всього метри півтора. Та біда у тому, що із неї ніяк було вибратися – ні драбини, ані сходин ми не знайшли. Проте Вікушка не впала у відчай, а голосно скрикнула:
Я мавпа, бо я народилася у рік Мавпи! – і спритно вискочила нагору.
Ми й роти роззявили, після чого зайшлися нестримним реготом.
Сутеніло. Сонце майже повністю зникло за обрієм. Випала роса, тому кози ліниво тупцювали по траві й відкушували тоненькі гілочки дерев. Бабуся розклала на бетонних плитах вечерю – чорний хліб, смажені яйця, домашню копчену ковбасу та узвар. Лише тепер я відчула, як зголодніла. Ми повільно смакуємо підвечірок та насолоджуємось останніми теплими літніми вечорами. Листя ще зелене, але вже якесь… не таке, як буває навесні. Воно трохи зжухло, багато листочків пожовкли та осипалися. Осінь дихає у скроню, її присутність вже відчувається у всьому. Ночі стали холодними, частіше йшли дощі. Скоро потрібно до школи. Куська піде в перший клас. Як швидко летить час! А куди він летить? Невідомо… І що там, попереду?..
ЕПІЛОГ
На небі засвітилися перші зірочки. Поряд, у полі, сумно позіхнула перепілка. Перегукуються цвіркуни й цикади. Шумить колосся. Внизу у хатах замерехтіли вогники. Гавкають собаки, протяжно кличуть хазяйку теплі великі корови. Ми дивимось на це все, і якось так щемно стає на душі. Вулиця, поле, вечір – усе таке рідне, близьке серцю. Як не хочеться, щоби літо закінчувалось, щоб Вікушка їхала додому, в Миколаїв, щоб починалося навчання.
Але у нас є спогади. Багато спогадів, заради яких варто жити.
Я кажу й продовжую говорити – а які спогади у теперішнього покоління? І зараз я хочу звернутися до тебе, любий читачу. А що ти розповіси своїм дітям? Про що напишеш книжку? Якщо ти не маєш що відповісти на це запитання, то варто щось змінити у своєму житті. Вимкнути планшет, запхнути у кишеню телефон – й на вулицю гратися! Гуляти в піжмурки, будувати хатинки з старих соняшників, милуватися природою. Якщо немає зовсім родичів у селі, то хоча б просто збиратися із друзями увечері на лавочці в дворі, влаштовувати ті ж «концерти». Тільки не такі масштабні.
Люби природу, читачу, цінуй швидкоплинне дитинство, адже час промайне в одну мить, і навіть не буде, що згадати потім.
Якщо не знаєш, чим зайнятись – згадай наші пригоди й подумай, а чи були тоді телефони та комп`ютери? Ми завжди придумували щось своє. Усі історії, описані в цій книзі, є правдивими, можливо, лише трохи прикрашеними. І це лише маленька частинка наших спогадів, нашого дитинства. Інакше не вистачило б паперу розповісти всі наші пригоди.
На момент написання книги мені двадцять два роки. Я закінчила університет та працюю.
Моїй сестрі Вікторії – вісімнадцять. Оце маленьке психічне «янголятко» навчається – лише вдумайтесь – на психолога! Проте характер не змінився анітрохи.
Подруга також закінчила університет та живе в Миколаєві.
За дорослими клопотами ми бачимось дуже рідко. Але наша дружба лише міцніє, і я сподіваюсь, що міцнішатиме далі, адже у нас є головне – наші спільні СПОГАДИ…