Я гальмую слідом.
- Що таке?
- Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть! - Вікушка ховається за дерево.
- Хто? - не розумію я.
- Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.
Я вирячила очі.
До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.
- Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!
Я із сумнівом подивилася на дядька, що смалив цигарку й грався з цуценям, яке вибігло із двору.
- Та ти щось плутаєш! - протягнула я. - Ну, які це злодії, які органи?.. Просто собі приїхали в гості до бабусі. Тут же бабуся живе, тут немає ніяких дітей.
- Ага, ага! А може в них тут база! - витріщає очі подруга від страшної здогадки.
Ми завмираємо. Із хати виходять чоловіки з двома мішками. Той, що чекав на них, відчинив багажник.
- А що, а що я казала! - перелякано шепоче Вікушка.
- А де Куська? - теж перелякалась я.
Ми переглядаємось і помічаємо, що Куська, яка значно відстала від нас, біжить, спотикаючись, по дорозі, прямісінько у руки "бандитів". Сестру треба було рятувати.
Ми з диким криком вискочили їй назустріч.
- Тікай, тікай, скоріше! - волаю я.
- Вони здають дітей на органи! Я телефоную у міліцію! - приєднується Вікушка.
Куська зайшлася плачем. Усі втрьох, ми, наче вихор, пронеслися біля здивованих дядьків, які приїхали до матері по картоплю...
СВАРКА
Я ще снідаю вчорашньою товченою картоплею, як до хати влітає спочатку Куськин плач, а потім і вона сама.
Я незворушно продовжую їсти.
- Мене... Вікушка... не бачить! - схлипує мала.
- Як не бачить? Що ти вигадуєш? - настрій у мене щось не дуже.
- Я не вигадую, це вона! Вона не бачить мене! Я вийшла до неї, а вона продовжує кричати до тебе і не реагує на мене! - Куська розмазувала сльози по щоках.
Мене взяла злість. Стало жаль маленьку сестричку, над якою глумиться доросла дівка.
Я вискакую з хати і гнівно нападаюсь на подругу.
- Ти що, зовсім здуріла, чи що?! - сичу я, бризкаючи слиною. - Вона маленька, думає, що це все насправді! Чого ти її до плачу довела?!.
Вікушка не чекала такого повороту. Вона звикла з нами жартувати, до того ж, я завжди її у цьому підтримувала. Але сьогодні в мені прокинулося співчуття до молодшої сестрички і в ту хвилину я готова була захищати її від цілого світу.
- Та я ж... - намагається виправдатися подруга, але я її не слухаю.
- Йди від нас! Іди від нашого двору! І не приходь, поки не подумаєш над своєю поведінкою! - репетую я.
Вікушка розвертається і йде геть.
Я розгублююсь. Я зовсім не хотіла з нею сваритися. Просто жаль стало Куську і я хотіла, щоб Вікушка перестала над нею жартувати.
- Ей! - гукаю їй навздогін.
Подруга не обертається.
- Ти ще можеш вибачитись! І підем гратися! - я намагаюсь врятувати ситуацію.
Вікушка зникає у своєму дворі.
- Ну і ладно! Так тобі і треба! Будеш знати, як знущатися над моєю сестрою! - бурмочу я, ховаючи злі сльози.
- А Вікушка що, пішла?.. - здивовано питає Куська. - А чого?
- А тобі що від мене треба?! - я зганяю всю свою злість на сестрі, яку щойно захищала. - Посварила мене із подругою й раденька?
Куська, не розуміючи, у чому провинилась, починає ревіти.
Я плюю і йду доїдати вже холодну картоплю.
До вечора сидимо набурмосені, недобре косуючи одна на одну. Я намагаюсь вдавати з себе безтурботну.
- От і добре! Нащо нам та Вікушка здалася? Правда, Куська?
- Неправда! – тягне сестричище і підозріло підшморгує носом.
Я й сама знаю, що неправда. Без Вікушки зовсім нудно. І гратися не хочеться.
З горя пішли ми до бабусі. Старенька пригостила нас цукерками, а потім каже:
- Ви, дітоньки, не сидіть на місці та не глядіть вовком одна на одну. А йдіть і миріться з подругою. Бо така дружба – на довгі роки.
І хто міг знати, що бабусині слова виявляться пророчими, адже на момент написання цієї книжки наша дружба з Вікушкою триває вже понад 16 років!
Ще трохи покрутивши носами для вигляду, побрели ми до Вікушкиного двору.
Як завжди, відхиливши хвіртку і просунувши туди дві своїх балбешки, кричимо:
- Вііікааа!!!
Через деякий час Вікушка виринає з-за воріт. Йде собі непоспішаючи, мугикає якусь пісеньку і жує цукерку. У мене всередині починає здійматись хвиля злості – як це так – ми тут хвилюємось, мультфільми дивитись не можемо, а вона собі й у вус не дує.
- Привіт! – подруга спокійно дивиться то на мене, то на Куську.
Руки її у брудній землі.
- Ми прийшли миритись! – верещить сестра, захлинаючись. – Ти вийдеш?
- Я картоплю перебираю, – повагом відповідає подружка. – Переберу, тоді вийду.
- То ти не злишся? – очі мої полізли на лоба.
Не сподівалась я, що так швидко вона відійде.
- Ні, - просто відповіла Вікушка. – Це ви мені пробачте, я й справді дуже вже загралась.
І вона цьомнула Куську в носа.
Мала запищала не своїм голосом від захвату й кинулася душити в обіймах Вікушку.
Коли сльози радості трохи підсохли на обличчях, ми, раді, що все так добре закінчилось, посідали на землю біля чужого подвір`я, і, немов, вірні собаки, почали чекати доки подруга перебере картоплю.
Врешті, дочекалися. Як завжди, Вікушка винесла нам повні кишені цукерок та печива. Ми чимскоріш набиваємо цим добром тугенькі шлунки (а то мало чого – раптом хто надумає відібрати, щоб не псували апетит перед вечерею).
В знак перемир`я вирішуємо прогулятися до кінця вулиці, де живе Гендрік. Як ви пам`ятаєте, мешкає наш уявний брат на смітнику, тобто в шикарній квартирі.
Але поки ми миримось і чекаємо на подружку з картоплі, на землю опускаються сутінки.
Стає лячно і якось щемно на душі.
Із вікон ллється м`яке жовтувате світло, де-не-де підгавкують собаки, із хат доноситься запах смаженої картоплі. То тут, то там чутно голоси турботливих матусь, котрі кличуть дітей вечеряти:
- Костику, до хати!
- Вадим, а кому сказала!
- Оксанко, вечеряти!..
Нас ще поки не кличуть. І ми все-таки спускаємось у низ вулиці. Казковий аромат матіоли, дбайливо насадженої чиєюсь бабусею, б`є у ніс.
- Що це так пахне? – питає мене Куська.
- Це матіола, сонечко, - відповідаю їй, розніжена якимсь несподіваним спокоєм.
- Що?!. – пирхає сестра, знічена моїми ласкавими словами. – Ти дурна!
Але я бачу, що їй приємно і вона потайки всміхається.
Нечасто я їй це говорю, нечасто. Точніше, ніколи не казала. Треба, мабуть, говорити, а то он як дивно реагує. Нехай звикає.
А я мамі розкажу! – репетую я, ображена таким поворотом. – І вона тобі зробить!
Нічого вона мені не зробить! – не дуже впевнено обзивається мала.
Та тут нашу суперечку обриває незрозумілий свист.
Що це таке? – стривожено запитує Вікушка.
Ми стаємо й щосили прислухаємось. Мені здається, що якби ми були конями, то стригли б вухами так, що вони б аж теліпалися. Не чути нічого, крім звичайного вечірнього гомону вітру та скімління собак.
Та раптом звук повторюється.
- А я чула, що так свистять інопланетяни, перед тим, як з`явитися! – панічно шепоче Вікушка.
- Та тьху на тебе! Вічно ти з своїми страшилками! – нервуюсь я. – Нема ніяких інопланетян!