Я мовчу, хоч і зла на неї. Мені холодно, гірко й сумно. Що скаже матір за мокрий одяг? Що буде з дурним кошеням?
- Ти хоч чаєм мене напоїш? – запитую в Вікушки.
- Не знаааю… - тягне вона. – А що я своїй бабусі скажу, чого ти така мокра?
Мені все зрозуміло. Я прощаюсь із зніяковілою подругою і йду до хати. Там ховаю мокрий одяг за шафою і лягаю під ковдру. Вгріваюсь і засинаю.
Прости нам, Боже, що ми не врятували кошеня! Дуже ж бо воно пришелепкувате виявилося і не захотіло їсти ковбасу в сачку.
ГАЧОК І ЧОВЕН
Історія з моїм плаванням мала на диво щасливий кінець. Коли я вранці прокинулась, мокрого одягу за шафою вже не було, а висів він перед хати на ясному сонечку. Ніхто мене ні про що не запитував, і все було б добре, якби нас знову не потягло до річки, але вже втрьох.
- Я хочу на риболовлю! – сказала я одного разу.
- Ооо! – Вікушка явно була в захваті. – І я!
- Тебе бабуся не пустить, - набурмосено відказала мала і була права, бо Вікушкина бабця на диво песимістична натура, хоч і дуже хороша.
Тільки й чуєш від неї: «Віка, спати, ніч темна надворі!», «Не заходь у воду, впадеш, об камінь вдаришся, голову розіб`єш!», «Полем не ходи, там розбійників купа!» і так далі.
Та на риболовлю кортіло таки сильно, отож подруга мала якось вмовити бабусю. Ну, або ж обдурити. Обрали ми, звісно, другий варіант.
- А давайте, я просто їй нічого не скажу? – подала ідею Вікушка.
- Ага, а як вона прийде тебе їсти кликати, а нас не буде, то що ми будемо робити? – зітхнула я.
І ми вирішили сказати, що йдемо на «майовку» на долину.
- Ну, бабусю, ну, будь ласочка! Ми тільки постелимо ковдру на траву і будемо там їсти цукерки! – канючить подруга, а ми, затамувавши подих, сидимо в кущах під її парканом.
- То чого ж ви не можете вдома поїсти тих цукерків? Треба йти аж на долину? А як впадеш де, перечіпишся, або гадюка вкусить?
- Ну, бабусю!..
Й таке продовжувалось понад півгодини. Та,врешті, Вікушці вдалося вмовити бабусю й дати слово, що близько до води підходити не будемо, по деревах не лазитимемо і прийдемо додому рівно о другій годині.
Отож, наступний день. Десята ранку. Вікушка стоїть під нашою хвірткою й горланить моє ім`я. Я застібаю на сестричці курточку, бо серпнева вранішня прохолода вже дає про себе знати, і ми виходимо на вулицю з вудочками в руках. Моя мама не забороняла йти на риболовлю, закликала повертатися із рибою, чим я дуже пишалася.
- А де твоя вудочка? – здивувались ми, дивлячись на пусті Вікушкині руки.
- А ось, у траві. Та не кричи ти так, ще бабуся почує! – засичала подруга, полохливо озираючись. – Я її у діда… кхм… позичила… поки ніхто не бачив. А тоді покладу на місце.
- А якщо ти наловиш багато риби, то що ти бабусі скажеш? – резонно запитує Куська.
Подруга розгублено замовкла. Видно, цей варіант вона аж геть собі не уявляла.
- Та не переживай! Віддасиш нам рибу, та й усе! – моя сестра сьогодні просто Міс Тактовність.
Але всі разом ми цілком справедливо вирішуємо, що якщо Вікушка принесе додому багату здобич, то яка вже буде різниця, де вона її взяла.
І ми вирушаємо в кінець вулиці на долину. Стелимо ковдру, закидаємо вудочки й починаємо діставати свої пайки.
- У мене бутерброди з ковбасою, печиво і цукерки, - перерахувала Вікушка.
- А у нас «Мівіна» запарена і апельсин! – із гордістю промовляє мала.
Я зневажливо пирхаю і мовчки витягаю з пакетика копчену ковбасу. Перемога, звичайно ж, за мною.
Отож, закинули ми вудочки раз, вдруге… Не клювало нічогісінько – навіть дрібнота не чіплялася. Півгодини ми переходили із місця на місце і врешті під високою вербою я зупинилася.
- Давай ще тут спробуємо, - звернулась я до подруги. – Дивись, яка тут вода стояча і зелена. Мабуть, щуки водяться.
Подруга із виглядом знавця кивнула головою і, відкопиливши губу, закинула свою вудку у річку. Мала ще бігла десь позаду, волочачи наші пожитки.
Я теж змахнула вудочкою з усієї сили і… зрозуміла, що мій гачок зачепився за жабуриння посеред ріки. Я смикнула раз, удруге, втретє… Смикала, як божевільна, аж волосінь вигиналася дугою і напиналась, мов струна. Анічичирк.
- Та вона ж зараз порветься! – кричить сестричище.
Я й сама бачу, що порветься. Але ж робити щось потрібно! Й тоді Вікушка йде на дуже відважний крок.
- Оксано, ти бачиш?.. – шепоче мені.
Я бачу. В метрах чотирьох від нас, повільно похитуючись на хвилях, стоїть човен. Він нічим не припнутий до кілка. Всередині – весло. Мабуть, люди з іншого берега перепливли річку, щоб поїхати до центру міста у базарний день. Так виходить набагато ближче, ніж робити величезний гак через села. Вікушка рішуче йде до човна й рвучко зсуває його у воду.
- А може не треба? Ну його! – роблю останню спробу зупинити подругу. – Ти точно вмієш веслувати?
- Звичайно ж, вмію! – на лиці Вікушки написана зневага. – Я з дідом два рази на човні каталась.
Ну, тепер все зрозуміло. Я більше не перечу. Але коли Вікушка врешті сідає у човен, стає зрозуміло, що малувато вона з дідусем каталась. Човен крутить, наче тріску в вирі, подруга крутиться разом із ним і відчайдушно бореться веслом із неслухняним транспортом. Ми з сестричкою стоїмо, роззявивши рота, й нічим не можемо допомогти бідолашній Вікушці. А вона стає вже навстоячки й кричить не своїм голосом, протягаючи до берега руки:
- Оксана! Оксана!!!
Здавалось би, куди іще гірше, аж тут краєм ока я помічаю, що по лугу йде якась баба. Вона дуже зосереджена, губи зімкнено в одну риску, стара майже біжить. Біжить до човна…
- А що ви тут, гаспиди, робите?! Злодіяки, неучі, дряні кудлаті!!!
З переляку ми забули всі слова. Лише глибоко всередині бурхала важка образа на несправедливу лайку, адже ми нічого поганого не хотіли робити.
- Бабусю! – тремтячим голосом обізвалась я.
- Га?!. – скинулась баба.
- Ми не крали Вашого човна. У нас просто вудочка зачепилася за жабуриння. Дістати хотіли. А запитати дозволу не було в кого…
Бабині очі помітно потеплішали.
- А ну, вертай до берега! – криконула вона Вікушці.
А та вже була аж ген, адже човен трохи віднесло течією.
- Греби давай, веслуй сюди! – закричала стара. - Отак, отак, лівою, правою, лівою, правою…
- Я не можу! – подруга майже плакала від відчаю.
- От гаспидська дитина, прости Господи! Нащо ж ото було лізти, як веслувати не годна?
- Вона вміє веслувати! – вмішалось сестричище, мов хто за язика потяг. – Вона з дідом два рази…
- Замовкни, мале стерво, бо зараз вихопиш! – налетіла я на неї. – І так не солодко!
Із горем навпіл, подруга догребла до берега.
Як побита кішка, повільно вилізла з човна, передавши бабі весло. Стара аж якось занадто спритно заскочила всередину і вправно повеслувала до клятого місця, де гачок зачепився за водорості.
- Роби вигляд, що ти плачеш! – зашипіла подруга мені в вухо. – Нехай їй стане нас жаль, а то он як обзивається!
Я подивилась на неї, як на хвору людину, але, зрештою, найшла в її ідеї певний сенс. Для того, щоб баба не наробила галасу на нашій вулиці й нікому не розповіла про «гаспидських дітей», себто нас, треба було добре її розжалобити.
І я тихенько завела:
- И-и-и!..
- Та голосніше, бо вона глуха, нічого не чує! – закричала Куська.
- Тихо!!! – подруга миттєво затулила малій рота обома долонями. – І справді, можна голосніше, - це вже до мене.
Я захлипала на тон вище, краєм ока позираючи на бабу. Та вже якось недобре косувала на нас, тож я вирішила, що досить.