Але се нічого не помагало, гайдамацькі ватаги росли, напади їх ставали грізніші, сміливіші. Гетьман Сенявський почав заводити надвірні міліції для оборони від гайдамаків, більші пани пішли за його прикладом. Появилися міліції з козаків, зі шляхти, з волохів. Але і це не зупиняло» народного руху, гайдамацтво росло, аж поки у 1734 році не вибухнуло серйозним селянським повстанням на широку шкалю.
Запалали не тільки корчми й панські двори — запалали міста й містечка. Паволоч, Погребище, Тараща, Животів, Жаботин, Фастів, Бердичів, Володарка, Умань, Медведівка, Мошни, Гранів, Вінниця, Летичів, Могилів, Межабож, Корсунь, Козятин, Проскурів і так далі і так далі. Було від чого занепокоїтися не тільки Київському воєводству, Брацлавщині, Поділлю й Волині, а й більше віддаленим околицям.
Наповнилися тривогою серця і підгірської та покутської шляхти. Страшно стало, як би ця повстанча хвиля не перекинулася й сюди. І лагідніше говорив пан до своїх підданих, частіше величав їх «добрі мої сусіди», оглядав рушницю й щільніше замикав двері на ніч.
А пан Кшивокольський мав іще особливу причину непокоїтися: у нього в селі виплекалася якась така людина, що під неї всього можна "чекати. Самі гуцули про нього кажуть: «Наш Олекса… він такий єкийс…
Не оприділяють далі, а от відчувають, що серед них виросло щось особливе. Відчував це й пан, але, як з тим боротися, не знав.
Олекса ще змалку багато начувся про опришків. Дєдя його, старий Василь, хоч і не признавався, але, мабуть-таки, «ходжував» і сам трохи… Не пішло це йому на користь, бо бідним був, бідним і зостався, але про опришків знав багато, оповідав про деяких як самовидець, у живих фарбах. Часто, бувало, як підіп 'є, розохотиться, то звертає сам розмову на опришків — і тому Олекса ще в дитинячих літах знав, хто такі були Пискливий і Пинта.
Василь відзивався про них з пошаною:
— То такі були люде, що не боєлиси фестунків. Бий та й вже… Пискливий так тот бирше на міста був нападав. Отинія — таже то гет на долах!.. І не боєвси!..
А панів, дворів, ади, панцких — і не зрахувати!.. У Березові там Голінський був пан… У Незвиськах, у Вороні — там пан Каркович; того пекли, аби візнав, де гроші. А в Микуличині був отаман Гнат. Забув-сми, єк го порєкло. Так тот Гнат усе на опришки засідав та й помагав панам. Ті микуличинські люде… вни все йкіс такі…
Мабуть, і Василеві досталося свого часу від микуличинців, коли він їх так характеризував:
— Так ми… ци я хтів сказати опришки — йшли на того Гната. А у нього був слуга Тимшак Микита. Так тот Микита вергси оборонєти того Гната. Ці, опришки, того Микиту покалічили, оє… Не лізь!
Велику частину успішності нападів Пискливого приписував Василь добрим стосункам отамана із євреями:
— Бо вни, жиди, всьо знают: єк направити, єк шо… Був коломийський жид оден — Мендель. Так тот самий ставав на опришка, єк на добрім рабунку. До-обре справ'єв, бо багачів усіх знав. Але шос зле погостив — завісили го в Коломиї.
І це так вразило отамана опришків, що він прирік помсту: хвалився, що спалить Коломию. Товариші думали, іцо то він тільки так, а він справді.
— Ровту зібрав чоловік трицітс. Були там Микулєки три брати — Семань, Іван та Гарасим; Хабараки були з Дитковец та ше оден леґінь Дмитр — то все піддані дитковецького пана. Бойки були з-під Перегінська, теж три брати — Іван, Василь та Федір. Із Рунгур були три Жолобєка — Гринь, Івась і Федір, і ше оден Федір із Ключева із Долишнєго. З Ямної був оден, лиш уже не згадаю… Знаю, шо Шипитчуків зєть був він. Ци всіх можу запамнєтати? Прокіп Ковбаса ше був, видиш? То ґазда був, у Вербіжі сидів. Ма штири воли, корів п'єть, дробу — а такой ходив у в опришки.
А був іще Абрамко Метерцій, сапогівський орендар. Він теж достачював нас усєчину: горівку, порох, олово на кулі, сукно, харч, зброю — усєке. Там цес Абрамко й тепер приніс опришкам боклаг горівки, десік фунтів пороху, їсти. Та йк зачюв, що лагодитси Пискливий на Коломию — зачєв не радити. «То, — кае, — місто велике, сокочене. Там варта. А хуч і без варти: єк си збігнут тілько люда, тот із колом, тот із сокиров, тот іще з чим — мусите тікати спередь тілько люда. Ліпше йгіт на Заболотив. То місто менче, а жиди, — кае, — там дуже багаті. То здобич, — кае, — буде така сама, єк і в Коломиї, а небезпеки нема».
Та й так розговорив усіх хлопців, що таки постановили на Коломию не йти, а спробувати Заболотова.
У Заболотові рабували самі жидівські доми. Лиш, казав мені Ковбаса, самого фантя набрали, а грошей не було — так казав. Я му кау: брешеш, видев. Бо де ж таки, аби у жидів грошей не було? А він таки кае, що не було.
Під Дебеславцєма паювали-смиси, кае, то мені припали дві жидівські бекеші, онна сорочка та ще дрібне фантє. То все Абрамко відкупав у мене за двацік золотих. Абрамко теж, кае Прокіп, питавси за гроші. А ми му кажемо, що не було.
«Лихо-сьте шукав, — кае. — Гроші були, лиш ви не вміли добре шукати».
Взагалі старий Василь багато оповідав за Пискливого й ставив його дуже високо. Але коли об'явився Пинта, то сей ніби одразу став іще вище.
«То вже нашєське йкес було. Каут, шо го нічо си не ловило: ні куля, ні сокира, ні вогонь, — такий то був ді тот Пинта опришок. Я го вже-м не видів. Говіркували люде».
Про подвиги Пинти, які з'єднали йому таку славу, розказував Василь, наприклад, таке:
— Дес на Угорщині під Чегйовом є місто Бурштин за горов. Там іздавна стоєв замок, фестунок, ади. Пинта йшов туда та й зажідав грошей від тамтих панів. А пани замкли-си у тот фестунок та й грошей не хтіли Пинті дати.
Обиздрився Пинта. А там, ді верх того фестунку, була дуже велика гора. Узєв Пинта великого дуба, зніс на тоту гору, а видти пустив. Та тот дуб єк си поніс, то фестунок гет цалком розніс на кавальчіки, ає!..
Старинний спосіб добування укріплених міст зостався в пам'яті гуцулів з переддавніх віків. Так їх предки били у візантійські стіни. Малий Довбуш слухає і не знає, що цей спосіб і ця легенда будуть пристосовуватися до всіх видних опришків і до нього, Олекси Довбуша, в першу голову і в незчисленних варіантах.
Із моментів діяльності об'єднаних ватаг Пискливого й Пинти в пам'яті Василя зостався напад на столицю Гуцульщини — Косів.
— Був там, у Косові, великий багач жид Гедалія Він був такий багатий теменно, що держєв ув аренді цалі добра: Косів, Кути, Єблонів, і ше… Не було багатшого жида на всі гори. Гедалиха, було, єк си вберет на сабаш, так є шо видіти.
І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, шо єк буде Гедалія справ'єти хасини, то наз'їздитси жидів багатих без числа з усего краю — от тогди й напасти.
Під Пинтов самих угрів було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба — усі хлопці до-обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде… І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов — свій. А над гуцулами був за втамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!
Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців — Харобара із Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?
А у Гедалії хасини відбуваються. ж идів поназ їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та дівках жидівках золото, отих ланцухів, нашийників, ковтків, коралів, перел — ой га-га!..
Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, що на ціле місто чути!
Людей позіходилося дивитися — невидимо. Дітваки на маркани позлазили, на дахи. Таж таки й чудо!