А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки — аби не дати жидам розбігтиси.
Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут — нема!.. Шо такого?.. А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.
А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр, свий хлопец. То він частував легінів горівков, та й вни си припізнили.
А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей — ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут суда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали — мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». — «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити — треба давати!
Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги — а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, — неси й ти, аби не я один ущербок мав!
Федь скінчив на подвір'ю — йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей — і не зрахувати!
А тут уже опришки набігли. Марусєн і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти — уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру — та й назад!.. Сміху!..
Але шо ж… Таки Косів то є таки Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло тогди, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.
Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно, каже, шо треба пімститиси. «Най волохи надійдут, — бо їх не було ше, — підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»
У місті над Ключевом обнучювалиси — все чькали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».
А Пискливий таки тої, аби чькати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чькати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або €ГО СИН Федір.
Та й шо ж… Волохи — вни все зрадники — перечюли, шо наші зле гостили у Косові, та й завернулися назад. Ну, наші чькали шо чькали, а далі видют, шо таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто втік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий утік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му дєдя єго залагодив справу — не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити — а вийшло не туди.
Спорєдили пани таке восько на опришки — смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, шо в него гляба було переховатиси. Вітропив усіх опришків. Не лиш тих, шо тепер рабували, але бо й тих, шо рабували й колис.
Єк перечюв Пискливий, шо приходит і на него черга — спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо — лєх грошей не берет. Але так — не взєв… Видит тогди Пискливий, шо тут не тим пахне — і втік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…
Шо ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, шо слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іще хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.
Прийшли й єли ми казати: «Йдім нападемо на вірмен купців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, — каут судді,— ви там трьох вірмен вбили…» — «Я того не знаю, — кае Пискливий, — бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Дєдя мій залагодив усю справу, та й я си бирше в тото не бавив». — «Не бавилисте-си? А хто вбив двох дітей у Зверхослав'ю?» — «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»
Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Завісили го — із того чєсу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.
Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендара з Саджавки і пішов — ци не дурний? — на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда — та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.
Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку шкалю, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.
— Та й шо ж си стало?
— А шо? Вскочіли вони до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обістав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.
Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був ніби йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.
А хтось із таких, шо більше буває долами, оповідає, шо там обібравси йкийс Лесько. Перший напад був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси — ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, ладівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стєжок, лудіння панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…
Лиш — чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого». Стали вни тогди. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.
Но цес пан був такий, шо скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на ділевшині, привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.
Нічого геройського — і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.
— Єк були опришки — присідали панки та жидки, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискєнами. А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.
— Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців — сами би д'нему віходили.
— Пора!.. Крайна пора!
І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули — зараз зводиться річ на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.
— Бо пора! Таки вже крайна пора!
Старий Василь Довбощук оповідає все таке, що або сам бачив, або чув від безпосередніх учасників. Тому його оповідання були суто реальні й без усякої домішки фантазії.
Але не всіх задовольняла реальна дійсність. Декому хотілося в опришках бачити більших героїв, ніж реальні «чорні хлопці» сьогоднішнього дня. Зрештою, давні історичні, а то й просто міфічні постаті сплелися в гуцульській уяві з опришківством і надали йому легендарного освітлення. Для малого Олексія це було ще цікавіше, і він залюбки слухав такі оповідання. Особливо майстерицею на них була одна баба печеніжинська — Палагна Провальнючка. Стара вже вона була, дуже стара, але ще не втратила ясності розуму й любила оповідати, аби тільки знайшлися охочі слухати. В малому Олексі знайшла найпильнішого слухача й тому оповідала йому все, що знала.