От, наприклад, у її репертуарі знайшлося оповідання за опришка Білоголового, який розбивав нібито ще тоді «єк турки й татари вуювали наш край». Чи се була пам'ятка ще XIII століття, чи пізніших татарських нападів і що то був за воєвода Білоголовий — не знати, але гуцулка робила його опришком.
— Раз прийшли вни, тоти турки й татари, на наш край і гет цалком повоювали усу нашу землю. А найбирший гурт їх осівси ади в Кутах. Позабирали собі людей, панщину тяжку веліли робити, на їхну віру присєгати — лиш ніхто того не хтів. А мурза найстарший турецький узєв собі за любаску дівку онну, такой нашу гуцулку. І так дуже її любив, шо раз… А вна го не любила, лиш любила ватажка отого Білоголового. Він мав, тот Білоголовий, комору недалеко Кутів та й там пересиджував із своїми легінями. А гуцулка тота єк лиш куди мурза си відлучив — зара біжит до свого того любаса та й набуваєси з ним. Та й жиют, та й жиют так турки-татари на нашій земні, лиш того їм мало. Похотіли вни знишшіти усіх наших людей у Кутах, аби самим жити у місті. Змовилиси, аби на Великдень вирізати усіх гуцулів та й усіх міщан у Кутах. Наготовили ножів та й у великодну п'єтницу зачєли їх гострити. А тота гуцулка-служниця видит, шо турки-татари острє ножі, та й шос вна там трохє здогадала-си, шо то ніби не на добро. Питатси того свого мурзи: «На йку біду ви острите ножі? А турецький мурза тот не хоче вигорити, лиш си виминат сим-тим: «Та то, видиш, таке усєке ни оннаке…»
Але жінка — біда-а! Єк зачєла вна, тота гуцулка, коло того мурзака ходити, єк зачєла го просити, то він уже не міг си противити й ізрик: «Дістали ми від свого хана приказ, аби на Великдень вирізати усіх крискєн, єк вни мут с'єтити свої тоти паски. На цесе діло остримо ми свої ножі, на крискєнцкі голови. Лиш ти не бійси — я тебе не заріжу. А другі турки можут тебе зарізати — єк ти це кому скажеш. Боже тебе спаси — нікому не кажи! Бо тебе турки вб'ют! Вна, гуцулка тота, приобіцєла, шо нікому нич не скаже, але то вна лиш так гулила свого мурзу того, аби єму голов задурити, а сама лиш чекала ночі. А як мурза і всі єнчі поганці поснули, вна таки ноги за плечі й побі гнула до свого Білоголового. Прибігла ночов. Побудила хлопців, сказала, що знала. Подумав-погадав Білоголовий та й каже: «Но, біжи ж ти, — кае, — назад та й потихеньки оповідж усім людєм, аби всі люде зібралиси на зорєх докупи в однім місці, а я там си єв'ю из своїми легінями, та й ми виріжемо турки-татари, а не вни нас». Служниця побігла, сказала у місці. Оден по одному довідалоси ціле місто та й зібралиси усі. Бо то ж смерк… Шє було темно надворі — а ту вже з'євивси Білоголовий. Сп'ют собі турки-татари, а ту наші як не наскочут!.. Ой-га!.. Вже нема си єк оборонєти — тра кікати! То котрий спостиг, той укік, але мало котрий. А мали тоді турки-татари из собов турецьку коруну, ніби їхнього короля, ци єк він у них там си називає. Дуже дорога вна йкас була, коруна тота. Та, видев, ше й скарби усілєкі мали тоті турки-татари. То йк зачєли укікати, то забрали з собов і коруну тоту, і скарби. Та й шо ж, коли добре потис Білоголовий, і не було способу утечі из корунов і скарбами. Хапнули турки-татари свою коруну тоту та й ісховали разом із скарбами у потайну свою комору. А комора у них була отам, єк ідеси з Кутів до Косова над потічком. Там є таке місце, шо й дотепер звесі «Татарка». Тепер там поросло та й гляба і знайти тоту комору. Шукали люде не оден раз тих скарбів, лиш так добре поганці залагодили вхід до тої комори, шо гляба знайти. А Білоголовий з того дістав тогди велику славу: називали го витак «ватаг-воївода»!.. Підібрав він собі ше хлопців і пішов у Туреччину, воювати турки на Буковині. Та й був там довго Білоголовий. Не одному туркові зробив конец. А витак, єк уже набрав доста грошей та й усєкого добра, хтів прийти назад, у свою сторону, до» Кутів-таки. Кєгне. А турки перевідали, визнали, ади, та тото, лиш він ме йти з великим грошем, то зібрали багато воська й пішли у погінь. Подогонили Білоголового з єго легінями дес під однов кечіров, та й зачєласи бійка. Опришки з Білоголовим добре си боронили — лиш шо ж єк турків було бирше, та й вни перемогли. Білоголового вбили та й шє й на кавалки розрубали — так го ненавиділи. Та й усіх опришків повбивали. Каут, шо йкос си вимок із гірков бідов ци би оден, ци би два опришки звідтам, то вни лиш мали оповісти, єков смертев загиб їх славний отаман.
Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Полагниці, і від її оповідання. А татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки миросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче инайде. Бабі Полагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.
— Ото-то! Придала би си хустка, шо й казати! Коби лиш скоріше ти виростав. А я тобі за хустку шє про Головача опришка колис оповім.
— А ви тепер, бабо…
— Є!.. Хустка шє де, а ти вже плати хочеш.
Але згодом оповідала — і на малого Олексу це робило надзвичайне враження. З її оповідання виходило, що Головач — то був ніби якийсь месник народних кривд. Видимо, ідея такого отамана опришків вічно кілкувала в свідомості гуцулів, і, не бачачи такої постаті в реальному житті, вони робили її собі хоч в легенді.
І от ця риса — обставання за покривдженим народом — найбільше подобалася Олексі. А потім — сила.
— Тот Головач був такий ді силний, шо не було йму суда пари. Він біду вбив, каут, і за того Бог і дав му таку потерю. Та шє так му дав, шо го куля не ловиласи. Часом стрілєют у него панки, єк градом, кулями, а він лиш з того сі сміє. Отвори ріт — а то му стріле кулев у ріт. А Головач покашле, захаркає кулю з рота собі на долонь та йк упари котрого панка тов кулев по чолу, так тот і з місце си не тєннет. Не то куля, а й ніщо му не шкодило. Не раз він дозволєв панам варити себе у сировици. То сировица бої доокола него, а він собі сидит у сировици у кип'єчій та у флоєру грає…
Олекса аж на місці всидіти не міг, аж підскакував — так йому це все імпонувало! А сто літ згодом і про нього самого такі речі оповідали.
— Не любили того Головача пани дуже. Бо він за бінним народом обставав. Та ше й тому не любили, шо він мав у короля велику честь. А то з тої причини, що врєтував короля від лиха.
Мав наш найєсніший король їкось войну із нерівним царем. Та й тот поганий цар пишет ід нашому королеви: «Кіко маєш, — кае, — воська свого, то все висилай битиси зо мнов!» А в нашого короля нема тіко воська, аби моча здужєти того царя поганого. Зажуривси король. Коли хто му каже: «А ви Головача пішліт». — «Єкого Головача?» — «А є у вас у полонинах під Гутиком такий, Голорач си назива, шо у него голова пудна: у мірну гелетку завелика. Тот такий дужий Головач, що самий підет на усьо турецьке восько». Нема шо єнчого робити крулеви. Пишет до поганого царе кріль, шо буде посилати проти турецького поганого воська одного жомніра. Засмієлиси турки з того. «Ано-ко, но-ко — будемо видіти, шо то за жомнір оден проти воська цілого». Посилаєт кріль по Головача: «Йди, будь ласка, рєтувати! Дам тобі, шо сам ісхочіш, лиш рєтуй!» — «Добре, — каже Головач, — лиш прошу ми ізробити палаш сталений, ніби меч такий, на дванацік шєжінь задовгий та й аби був на вба боки гострий». Вробили вму такий палаш. Тогди він пішов собі из тим палашем на войну. Прийшов він на тоту войну, а турки зачєлиси з него смієти. Лиш недовго си посмішковували, бо Головач єк узяв свій палаш, єк ним махне, то в оден бік упаде дванацік шєжінь народу, а в другий так бік — іще впаде дванацік шєжінь — то єго, у турецькім воську, різнути людей. Стрілєют турки у Головача, кулі сип'ютси градом, а він на тото не тураєт, бо го не ловитси жядна куля. Видит ворих, шо то йкас біда — давай кікати! Та й укік увес, Головач сам-оден прогнав турків».
Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік — у ворожім війську вулиця; махне в другий — з перевулочками.
Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно — де може бути краще, як на полонині?