— Але ж ми мусимо повернутися до Елізабетвіля. Леребур позичив автомобіль у директора “Юніон міньєр”.
— Нехай ця стара лайба не турбує вас. Мої “гепарди” відженуть її назад. А ми виїдемо на світанку. До Костерманвіля триста кілометрів, звідти долетимо до Найробі, а там уже лінії обслуговують європейські компанії. Сучасні реактивні літаки, швидкість і комфорт…
Карл подумав: через два дні він побачить Аннет. Це було неймовірно — через два дні. З серця Африки, з савани, де полюють не на диких звірів, а на людей, до європейського міста, де жінкам поступаються місцем в автобусі…
Чорт з ним, із Пфердменгесом, не треба звертати на нього увагу, можна дивитись на нього, як на шкідливу мураху,— не більше.
— Добре, — погодився, — організуйте тільки відправку француза до Леопольдвіля.
— З Костерманвіля туди є регулярний рейс. — Полковник пропустив Карла вперед: тепер він був уособленням ввічливості. — Прошу вас, коктейль перед вечерею…
Карл згадав слова полковника: “Моя професія — вбивати”, й подумав, що коктейлі і ввічливість не узгоджуються з цими словами, що останнє є ширмою, й Пфердменгес, повернувшись з Європи, стане ще жорстокішим і вбиватиме ще більше, бо за півмільйона марок можна придбати не одну плантацію, а маєтки необхідно захищати. Тобто він, Карл Хаген, стане хоч і не прямим, та все ж винуватцем убивств, і, може, отой симпатичний негр — командир партизанського загону, який просив їх писати правду, загине, фактично, від його, Карлової, руки…
Здригнувся й відступив — під три чорти полковника! — та Гюнтер уже простягав йому келих з коктейлем, дивлячись запитливо, й Карл мимовільно кивнув, даючи знати, що справу з Пфердменгесом полагоджено.
Йоахім Шліхтінг стояв за довгим столом, по обидва боки якого сиділи його колеги по партії.
Карл примостився в куточку, звідки добре бачив Шліхтінга й інших керівників нового фашистського руху в Західній Німеччині. Він твердо знав — фашистського, хоча йшло засідання керівного центру партії, котра називалася націонал-демократичною.
Щойно в залі за стіною закінчилося збіговисько членів цієї партії.
У вухах Карла ще стояли слова їхнього фюрера фон Таддена, якого теж звали Адольфом. Він проголошував ці слова з трибуни, в залі вибухали оплески, лунали схвальні вигуки, а Карл думав: невже це відбувається після війни, в результаті якої розгромлено фашизм, після Нюрнберзького процесу, який засудив до страти багатьох бонз третього рейху і врочисто заявив, що з фашизмом покінчено.
Спробував би фон Тадден тоді виголосити сьогоднішню промову, під гарячу руку могли навіть заарештувати й дати строк, а нині йому публічно аплодують, поліцейські охороняють зал, завтра ж газети надрукують промову нового фюрера.
Про що ж він говорив?
Новий фюрер не закочував очей і не робив патетичних жестів — це сприйнялося б як карикатура. Фон Тадден виступав статечно і навіть стримано, хоч іноді й допускав патетичні вигуки, красномовні жести.
“Звернімося до минулого! — так, здається, говорив він. — Ще задовго до свого приходу до влади Адольф Гітлер роз’яснив своїм соратникам: коли вирішується доля народу, тоді не годяться ані народні представники, ані парламенти, ані ландтаги. Німецький парламентаризм — це кінець німецької нації… У важливих питаннях повинен вирішувати або референдум. — Фон Тадден відірвався від папірця, кинув у зал під бурхливі оплески: — Референдум — це ви, решту ми примусимо мовчати! Так-от: або референдум, або одна людина! Наше завдання полягає в тому, щоб, коли диктатор прийде, дати йому народ, який дозрів до нього!”
І знову зал вибухнув оплесками.
“Ми поставимо цей народ на коліна!” — вигукнув хтось.
Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з народом. Заперечив:
“З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати проблеми, що стоять перед нацією!”
Отже, фон Тадден уже мріє про війну…
Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час покласти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громадськості…
Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:
“Наша партія починає передвиборну боротьбу сильнішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвітчизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати — злочинно!”
“Для чого використовуються бездарно? — хотілося б запитати Карлові. — Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?”
Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:
“Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!”
Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!
Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.
У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: висока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче колін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл — лискуча поверхня відбивала його постать і ще подовжувала, робила нереальною, наче не людина нависала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмаркового балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.
— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очистити громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!
“Концтабори?” — хотів запитати Карл, та прикусив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?
Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в довіднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.
Це побачення відбулося перед самісінькими зборами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і треба ж таке… Отже, життя починається заново…
Запросив Карла побути на зборах і потім рекомендував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду розлучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.