— Він дзвонив кудись по телефону.
— А-а… Мусив домовитися про ватин.
— Це входить в обов’язки товарознавця?
— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?
— Якщо б Золотницький не виконував ваше завдання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?
— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.
Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по телефону. Може, збіг обставин, а може?..
Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріали, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із злочинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.
— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.
— Звичайно, мав,— ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.
— Могли зайти до нього.
— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.
— Важко піднятися?
— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.
Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьому є. Почав розмірковувати вголос:
— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого відділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повернувся з відрядження. Більше нікого?
— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кімнати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шофер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.
Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:
— Глуховський бачив Пуда?
— Цього не можу сказати.
— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?
— Гадаю, так.
— І давно Пуд у вас працює?
Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:
— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.
— Чого ж неправильно? Він же шофер і влаштувався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що судили Пуда?
— За хуліганство. Дали три роки.
— А як у вас поводиться?
Корж скоса зиркнув на Козюренка.
— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.
— В чому це проявляється?
— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчора: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесливий якийсь, а мені це не подобається.
— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочинцями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…
— До речі, — перебив його розмірковування Корж, — у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого червня. Якщо я вам непотрібний?..
Козюренко розвів руками.
— Якщо є путівка, треба їхати. Шкода, звичайно, та, коли виникне нагальна потреба, ми з вами зв’яжемося. Куди путівка?
— Закарпаття. Санаторій під Свалявою.
— Чудові місця. — Козюренко згадав свою подорож у Карпати. — Бажаю добре відпочити.
Коли Корж пішов, Козюренко подзвонив Шульзі й, дізнавшись про результати допиту Віри Гулько, захвилювався.
— Негайно домовтесь з ялтинськими товаришами, — наказав. — Нехай знайдуть Байдачного й постежать за ним. До мене зараз мусить зайти Булгаков, а ви займіться Пудом. Є в них такий шофер, і чоловік, виявляється, непростий. Заходив до кімнати, коли Вахнічев давав завдання Галаті. Бачите, не потрапив навіть до нашого списку. До речі, лише півроку, як вийшов з колонії.
Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збагнув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктивним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натискав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з колонії.
Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних кишень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.
Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було ніяких сумнівів.
Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого нового: на всі запитання той відповідав здебільше односкладовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.
Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.
— Викликали, громадянине начальник? — запитав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Майорові видалося, що за солодкою посмішкою ховається якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.
— Ви можете називати мене товаришем майором, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіваємось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обставини.
Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од запобігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:
— Якось вже звик, громадянине… вибачте, товаришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.
— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.
— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.
Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його цікавили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для початку розмови.
— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапилась неприємність у житті, а я щось не зустрічав таких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.
— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зовсім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.
Шульга благодушно посміхнувся.
— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інформацію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засудженого за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.
— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.
Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…
— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.
Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й боявся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно: