Веронічка… Веронічка сиділа, посіпуючи головою і кистями рук, поміж повік мляво блискотіла смужка білка, не людина – манекен, лялька, торкнися її, і вона завалиться на бік і буде так само посіпуватися в одному їй чутному ритмі. Під шкірою щоки в неї теж щось посіпувалося, все сильніше, немов намагалася вибратися назовні миша.
Він подався назад, не відводячи очей.
І увіткнувся спиною у щось м’яке. В когось м’якого. Звідки, адже нікого не було. Й цей м’який зробив щось таке, через що він не зумів обернутися і подивитися, хто ж там стоїть, хто притискається так ніжно, так обережно проводить по шиї, по карку дуже холодними пальцями. Дотик був безстидно, безсоромно еротичним, і плоть відгукнулася, і пах пронизала солодка судома. І тоді, корчачись від відрази і сорому, він спробував відшпурнути чужу важку ніжну руку, і знову судома скрутила литки, і він прокинувся – у власному ліжку, весь мокрий… Він сидів, хапаючи ротом повітря, масуючи м’язи ніг, побіжно відзначаючи, як свербить і пече шия під волоссям. Подряпина там, чи що…
Чому марш Жерців із «Чарівної флейти»? Він що, заснув у театрі?
Мружачись від сірого ранкового світла, він виборсався з-під ковдри, поквапно підхопився, обмацав одяг. Мобіла показувала повний заряд без однієї поділки. І час. Дев’ять двадцять. Зарано, але у провінції рано лягають і рано встають. Туристів до уваги не беруть, ті взагалі не сплять.
– Так, – сказав він і відкашлявся, прочищаючи пересохле горло. – Так!
Поганий сон майорів на задвірках свідомості, як темна пляма на краю поля зору.
– Ну як вам? – Воробкевич часто дихав у слухавку.
– Ще не читав. Але Шпет дуже хвалив.
– Хоча б купили? В нас її, знаєте, розхапують.
Він уявив собі натовп біля кіоску, збуджених людей, які видирають газету одне в одного з рук. Як? Ви ще не читали? О, Воробкевич! Це ж сенсація! Хто б міг подумати, таке відкриття! Дайте-но сюди… Так, і справді. Ні-ні, зачекайте, я ще не дочитав!
– Зараз спущуся і куплю, – пообіцяв він.
– І передзвоніть мені! Обов’язково!
Воробкевичу хотілося поговорити про свою статтю. Ще й ще раз обговорити нюанси. Звичайна літературна сверблячка.
– Звісно, зателефоную, – сказав він і заходився шукати шкарпетки. Шкарпетки знайшлися, але чомусь мокрі, наче він вночі довго тупцював у калюжі. Напевно, я вночі спросоння пішов до вбиральні, а там підтікало. Але чому в самісіньких шкарпетках? Чому взагалі я вночі надягав шкарпетки?
Він відкинув мокрий клубок в кут кімнати і зарився в дорожню сумку у пошуках чистої пари.
Газетний кіоск на розі був повитий закрутками лоз, і кіоскерка була у кучерях і лозах… гаразд, тільки у кучерях. З-під вилоги рукава її жакетика-букле визирав куточок батистового носовичка. Йому чомусь стало сумно, наче носовичок був білим прапором, піднятим у безнадійній спробі зупинити наступ невблаганних фаланг Хроноса.
– Вечірка? У нас її швидко розкуповують, але я відклала. Спеціально для вас.
Він її вперше в житті бачив.
Газета пахла друкарською фарбою і трохи бруднила пальці. Приємний запах. Він швидко розгорнув її, просто біля кіоску, і відразу ж на крихкий папір впала важка крапля. Ну так, звісно.
«Криниця» була тут же, за рогом, газета навіть не встигла змокнути.
Вона дочитала вчорашній роман і взялася за наступний, на обкладинці напівоголений і дуже вмускульований брюнет обіймав зашнуровану в корсет шатенку. На задньому плані проглядалися пальми та вітрила.
– У вас, здається, нелегке відрядження.
– Я просто не виспався. Кошмари. Це нічого. А можна цей ваш дивовижний бальзам до кави?
– Вже, – сказала вона і знову заглибилася у книгу.
Він влаштувався на звичному місці біля вікна і розгорнув газету. При лівому лікті струмені води краяли на смуги вітрину, він був наче всередині шлягеру «It is always nice to see you, – said the man beside the counter…»[8] Tom’s Dinner, виявляється, у Нью-Йорку, на П’ятій авеню. А він завжди думав, у Лондоні. Яке розчарування. У Лондоні була б зовсім інша справа.
Він пробіг очима кримінальну хроніку. Ні, ніхто з поп-зірок не помер на самоті, в готельному номері, в тяжкому алкогольному чаду. Невпізнаний труп у міському сквері, звісно, не так романтично. Чому людям так подобається читати про чужу смерть? Особливо про насильницьку?
Після «Новин мистецтва» були тільки гороскопи, кросворди, бородаті анекдоти й приватні оголошення. And I’m turning to the horoscope And looking for the funnies… Начерк, який Воробкевич гордо іменував статтею, займав увесь підвал і називався «Світ у кришталевій кулі, або Загадка художника».
8
Тут і далі в тексті рядки шлягеру Сюзанни Вега «Tom’s Dinner» (Завжди радий вас бачити, / сказала людина за стійкою… / і я звернулася до гороскопів, / і пошукала анекдоти та жарти…).