— Так, саме так... Чи ви читали цю статтю в «Опсерваторі» про події, які відбулися у Пакраці на початку 1993 року? — запитав Ретель, показуючи на газету.
— Лиш проглянув. Поверхово. Що тебе там так зацікавило?
— Як би ви те витлумачили? Чи те, що керувало Дудою, є лише випадком, — поодиноким, якого можна було уникнути, чи щось таке, що неминуче мало статися? Просто... це, здається, чимось схожим на перст долі.
— Ет, найлегше це: всю відповідальність покладати на долю, щоб заспокоїти совість. Але доля, милий мій, йде своєю течією і не ділить речі та амплуа між людьми, як режисер-постановник у театрі. Проте, коли трапляється так, що когось хоче забрати до себе смерть, і це відбувається; той, хто цьому слугував знаряддям, не може бути ніким іншим, аніж убивцею; хоч ми називали б це перстом долі чи поодиноким випадком.
— Погоджуюсь, професоре, але подивімось на цю ситуацію з іншого боку: у чому насправді провина Дуди? Згідно з тим, що тут написано, він був у Пакраці зайдою і не міг знати, хто ким є серед місцевих; тож не міг складати списку чи реєстру.
— Список йому хтось дав разом з наказом, і він вчинив так, як від нього вимагалось. Власне, він був звичайною ланкою ланцюга, кінець якого невідомо хто і не знати як далеко тримає у руках та керує ним, смикаючи у потрібному напрямку. Можливо, це хтось із панівної верхівки.
— А може бути й так, що той, хто тримає в руках першу ланку ланцюга, те вчинив не з власної волі. Тоді був важкий момент. Йшла війна, ворог підходив до міста, а та десятка, якщо й не була п’ятою колоною, то теоретично могла нею стати щомиті. Цілком певен, що за своєю національністю та переконаннями вони аж ніяк не могли бути на боці захисників. Зрештою, а як би вдалося Дуді не виконати наказу і які є докази, що він робив те з власної волі? Може, якби він засумнівався в розпорядженні, мусив би приєднатись до людей зі списку. Ту десятку не ліквідував ні Дуда, ні хтось конкретний, з ім’ям і прізвищем, — їм просто долею судилося так загинути.
— Іноді віра в долю слугує як відмовка, коли людина не робить того, що мусить робити. Візьми, наприклад, Сенеку! Найвідоміший зі стоїків. Гострий розум! Щедра душа! Але ніде, в жодному його трактаті чи творі, не йдеться про те, що Нерон вчинив з християнами, хоча Сенека — як його міністр — просто мусив те знати. Про найменший протест проти нелюдських дій Нерона — шкода говорити. Може, він потайки, щоб ніхто не знав, засуджував і відчував відразу? Глибоко в тому сумніваюсь. Мабуть, він був впевнений, що з християнами відбулося те, що їм призначила доля. До того ж, й самі християни в пожертві своїм життям вбачали ідеал, до якого треба прагнути, і що страшнішою була смерть, то вони були щасливіші. На арену, де на них чигала смерть, вони йшли співаючи. Сенека, мабуть, сам себе переконав, що Нерон чинить все так, як їм долею судилося, а може, навіть іноді брав на себе роль виконавця Божої волі. Навіщо та в ім’я чого я почав би тепер його засуджувати? Не здивуюсь, що він як міністр навіть і сам потрохи допомагав імператорові в його діяннях.
— А що ж йому лишалось у такий час?
— Ти справді гадаєш, що він не мав ніякої альтернативи?
— А якщо те справді судилось страдникам долею? Я згоден тут з ним. До речі, за стоїками, долі треба підкорюватися; так, принаймні, ви нас вчили. Отож, треба дотримуватися того, що сам проповідуєш.
Тюдор на те нічого не відповів, лише вкрай уважно подивився на Ретеля, наче його щось зацікавило.
— І? — запитав Ретель. — Що ви на це скажете, професоре?
— Нічого. На це справді не маю що сказати.
— Вибачте, професоре, що завадив вам! — мовив Ретель трохи присоромлено, бо не був впевненим, чи схвалює його Тюдор чи ні, а потім підвівся. — Дякую за розмову! Було дуже пізнавально.
Тоді швидко відійшов, забувши «Опсерватор», який залишився лежати на столі розгорнутий на тій сторінці, де описувалася пакрацька історія. Тюдор взяв газету, ще раз уважно прочитав статтю, а потім довго вдивлявся у фотографію Дуди.