— А вам навіщо?
— Це я потім поясню. Спочатку дайте відповідь.
— Що ж, скажу. Кокоріна вбила одна дуже жорстока дама. — Біжецька на мить опустила густі чорні вії, обпаливши з-під них швидким, як удар шпаги, поглядом. — А звуть цю даму «любов».
— Любов до вас? Адже він бував тут?
— Бував. А крім мене тут, на мою думку, закохатися ні в кого. Хіба що в Ореста Кириловича. — Вона засміялась.
— І вам Кокоріна зовсім не жаль? — подивувався такій черствості Фандорін.
Цариця єгипетська байдуже знизала плечима:
— Усяк сам господар своєї долі. Та чи не досить запитань?
— Ні! — заспішив Ераст Петрович. — А яку причетність мав Ахтирцев? І що означає заповіт на леді Естер?
Гомін став голоснішим, і Фандорін досадливо оглянувся.
— Не подобається мій тон? — гучно запитував Іполит, насідаючи на нетверезого Ахтирцева. — А оце тобі, рябчику, сподобається? — Й він штовхнув студента долонею в лоб, ніби й несильно, та миршавий Ахтирцев одлетів до крісла, плюхнувся в нього й лишився сидіти, розгублено кліпаючи очима.
— Дозвольте, графе, так не можна! — кинувся вперед Ераст Петрович. — Якщо ви сильніший, це ще не дає вам права…
Однак його плутану мову, на котру граф ледве оглянувся, було заглушено дзвінким голосом господині:
— Іполите, іди геть! І щоб нога твоєї тут не було, поки не протверезишся!
Граф, чортихнувшись, загуркотів до виходу. Решта гостей із цікавістю розглядали обм'яклого Ахтирцева, котрий був зовсім жалюгідним і не робив ані найменших спроб підвестися.
— Ви тут один схожі на людину, — шепнула Амалія Казимирівна Фандоріну, прямуючи в коридор. — Виведіть його. Та не кидайте.
Майже відразу з'явився здоровило Джон, який змінив ліврею на чорний сюртук і накрохмалену манишку, поміг довести студента до дверей і насунув йому на голову циліндр. Біжецька попрощатися не вийшла, і, поглянувши в похмуру фізіономію дворецького, Ераст Петрович зрозумів, що треба йти.
Розділ п'ятий,
У ЯКОМУ НА ГЕРОЯ ЧАТУЮТЬ СЕРЙОЗНІ ПРИКРОЩІ
На вулиці, вдихнувши свіжого повітря, Ахтирцев дещо пожвавився — на ногах стояв міцно, не тинявся, і Ераст Петрович визнав за можливе більше під лікоть його не підтримувати.
— Пройдемося до Сретенки, — сказав він. — Там я посаджу вас на візника. Чи далеко вам додому?
— Додому? — В нерівному світлі гасового ліхтаря бліде обличчя студента здавалося маскою. — Ні, додому нізащо в світі! Поїдьмо куди-небудь, га? Поговорити хочеться. Ви ж бачили… що вони зі мною роблять. Як вас звати? Пам'ятаю, Фандорін, чудне прізвище. А я Ахтирцев. Микола Ахтирцев.
Ераст Петрович злегка вклонився, зважуючи, наскільки з морального боку буде порядним скористатися ослабленим станом Ахтирцева, щоб випитати у нього необхідні відомості, тим більше що «зутулий», здається, й сам не від того, аби бути відвертим.
Вирішив, що нічого, можна. Дуже вже розшукний азарт проймав.
— Тут «Крим» близько, — зміркував Ахтирцев. — І їхати не треба, пішки дійдемо. Вертеп, звичайно, але вина пристойні. Ходімо, га? Я запрошую.
Фандорін ламатися не став, і вони поволі (все-таки студента злегка похитувало) побрели темним провулком туди, де вдалині світилися вогні Сретенки.
— Ви, Фандорін, певно, мене боягузом вважаєте? — ледь заплітаючись язиком промовив Ахтирцев. — Що я графа не викликав, образу стерпів та п'яним прикинувся? Я не боягуз, я вам, може, таке розповім, що ви переконаєтесь… Адже він навмисно провокував. Це, мабуть, вона його підмовила, щоб мене позбутися й борг не віддавати… О, це така жінка, ви її не знаєте!.. А Зурову людину вбити, що муху роздавити. Він щоранку по годині з пістолета вправляється. Кажуть, із двадцяти кроків кулю в п'ятак кладе. Хіба це дуель? Йому й ризику ніякого. Це вбивство, тільки називається красиво. І, головне, нічого не буде йому, викрутиться. Ну, за кордон покататися поїде. А я тепер жити хочу, я заслужив.
Вони звернули зі Сретенки в інший провулок, непоказний із себе, та все-таки вже не з гасовими, а з газовими ліхтарями, й попереду показався триповерховий будинок із яскраво освітленими вікнами. Мабуть, це і є «Крим», із завмиранням серця подумав Ераст Петрович, який багато чув про цей відомий на Москві злачний заклад.
Біля широкого, з яскравими лампами ґанку їх ніхто не зустрів. Ахтирцев звичним жестом штовхнув високі візерунчасті двері, вони легко подалися, й назустріч війнуло теплом, кухнею та спиртним, насунуло голосним гамором і вищанням скрипок.