Ахтирцев пересмикнувся й налив собі ще. Співачка, товста циганка в золотистій шалі, завела низьким голосом щось протяжне, воно перевертало душу.
— … Чую голос П'єра: «Ну, тепер моя черга. Ходімо на повітря». Тільки тоді й зрозумів, що живий. Пішли ми на Швиву гірку, звідки на місто краєвид. Кокорін попереду, я кроків на двадцять позаду. Він постояв трохи над урвищем, обличчя його я не бачив. Потім підвів руку з пістолетом, щоб мені видно було, покрутив барабан і швидко так до скроні — клац. А я знав, що йому нічого не буде, і не надіявся навіть. Знову кинули кості — знову мені випало. Спустився до Яузи, народу ні душі. Заліз біля мосту на тумбу, щоб потім одразу в воду впасти… Знову пронесло. Відійшли вбік, П'єр і каже: «Щось нудно стає. Полякаємо обивателів?» Тримався він хвацько, віддаю належне. Вийшли в провулок, а там уже люди, екіпажі їздять. Я став на протилежному боці. Кокорін зняв капелюха, направо-наліво поклонився, руку вгору, крутонув барабан — нічого. Ну, звідти довелося тікати. Крик, шум, дами верещать. Звернули в підворіття, це вже на Маросєйці. Метнули кості, й що ж ви думаєте? Знову мені! У нього дві шістки, у мене двійка, слово честі! Все; думаю, finito[12], вже символічніше не буває. Одному все, іншому нічого. Втретє стрілявся я біля Косьми та Даміана, мене там хрестили. Став на паперті, де старці, дав кожному по рублю, зняв кашкета… Розплющую очі — живий. А один юродивий мені каже: «У душі свербить — Господь простить». У душі свербить — Господь простить, я запам'ятав. Добре, втекли ми звідти. Кокорін вибрав місце, де шикарніше, просто біля Галофтіївського Пасажу. В Неглинному зайшов до кондитерської, сів, я знадвору за склом стою. Сказав щось він дамі за сусіднім столиком, вона всміхнулася. Він револьвера дістає, натискає на спуск — я бачу. Дама дужче сміється. Він пістолета прибрав, із нею ще про щось побазікав, кофію випив. Я вже в заціпенінні, нічого не відчуваю. В голові тільки одне: знову зараз жереб кидати.
Метнули в Охотному, біля готелю, й тут уже випало першому йому. Мені сімка, йому шістка. Сімка й шістка — всього очко різниці. Дійшли до Гуровського трактиру разом, а там, де Історичний музей будують, розійшлися — він до Олександрівського саду, по алеї двинув, а я по тротуару, за огорожею. Останнє, що він мені сказав: «Дурні ми з тобою, Колю. Якщо зараз пронесе — пошлю все до дідька». Я хотів зупинити його, їй-богу хотів, але не зупинив. Чому — сам не знаю. Брешу, знаю… Нікчемна думка виникла. Нехай іще разок барабан крутне, а там видно буде. Може, й пошабашимо… Тільки вам, Фандорін, признаюсь. Я нині як на духу…
Ахтирцев випив іще, очі під пенсне у нього були червоними й каламутними. Фандорін чекав, затамувавши подих, хоча подальші події йому, взагалі, були відомі. Микола Степанович вийняв із кишені сигару і тремтячою рукою запалив сірника. Довга, товста сигара на диво не пасувала до його некрасивого хлоп'ячого обличчя. Відмахнувши від очей хмару диму, Ахтирцев різко підвівся.
— Офіціанте, рахунок! Не можу тут більше. Гамірно, задушливо. — Він рвонув на горлі шовкову краватку. — Їдьмо ще куди-небудь. Або так прогуляймось.
На ґанку вони зупинилися. Провулок був похмурим і порожнім, в усіх будинках, окрім «Криму», вікна погасли. У ближньому ліхтарі тріпотів і блимав газ.
— Чи вше-таки додому? — прошепелявив Ахтирцев із затиснутою в зубах сигарою. — Тут жа рогом лихачі маюч бути.
Розчинилися двері, на ґанок вийшов недавній сусід, білоокий чиновник у збитому набакир кашкеті. Голосно гикнувши, поліз до кишені віцмундира, дістав сигару.
— До-озвольте вогника позичити? — запитав він, наблизившись до молодиків. Фандоріну почувся легкий акцент, чи то остзейський, чи то чухонський.
Ахтирцев поляпав по кишені, потім по іншій — заторохтіли сірники. Ераст Петрович терпляче очікував. Несподівано в зовнішності білоокого сталась якась незрозуміла зміна. Він нібито трохи понижчав і злегка похилився вбік. Наступної миті в його лівій руці наче само по собі виросло коротке широке лезо, й чиновник ощадливим гутаперчевим рухом увігнав клинок у правий бік Ахтирцеву.
Наступні події сталися дуже швидко, за дві-три секунди, та Ерасту Петровичу приверзлося, що час застиг. Він багато чого встигав помітити, багато про що встигав подумати, тільки от зрушити ніяк не було можливості, ніби загіпнотизував його відблиск світла на смужці сталі.
Спочатку Ераст Петрович подумав: це він його в печінку, і в пам'яті, де взялось, вистрибнуло речення з гімназичного підручника біології — «Печінка — черево у тваринному тілі, що відокремлює кров од жовчі». Потім він побачив, як помирає Ахтирцев. Ераст Петрович ніколи раніше не бачив, як помирають, але чомусь одразу зрозумів, що Ахтирцев саме помер. Очі в нього мовби оскляніли, губи судорожно роздулись, і з них прорвалася назовні цівочка крові. Дуже повільно й навіть, як здалося Фандоріну, граціозно чиновник висмикнув лезо, що вже не блищало, тихо-тихо повернувся до Ераста Петровича, і його обличчя опинилося зовсім близько: світлі очі з чорними цятками зіниць, тонкі безкровні губи. Губи ворухнулись і чітко вимовили: «Азазель». І тут же розтягування часу припинилося, він стиснувся пружиною і, розпрямившись, жалюче вдарив Ераста Петровича у правий бік, та так сильно, що він упав навзнак і боляче вдарився потилицею об край парапету. Що це? Який іще «азазель»? — подумав Фандорін. Сплю я, чи що? І ще подумав: це він ножем у «Лорда Байрона» попав. Китовий вус. Талія в дюйм.