— Ти її любиш? — навпростець запитав Фандорін на правах скривдженого.
— Я її боюсь, — похмуро всміхнувся Іполит. — Більше, ніж люблю. Та й не любов це зовсім. Ти опіум курити не пробував?
Фандорін похитав головою.
— Спробуєш раз — усе життя буде тягти. Ось і вона така. Не відпускає вона мене! І бачу ж — зневажає, має за ніщо, але щось вона в мені угледіла. На мою біду! Знаєш, я радий, що вона поїхала, їй-богу. Іншим разом думав — убити її, відьму. Задушу власними руками, щоб не мучила. І вона це добре відчувала. О, брате, вона розумна! Я їй тим і дорогий був, що вона зі мною, мов з вогнем, гралася — то роздмухає, то задме, та ще весь час пам'ятає, що пожежа може спалахнути, й тоді їй голови не зносити. А інакше навіщо я їй?
Ераст Петрович із заздрістю подумав, що красеня Іполита, відчайдушну голову, дуже навіть є за що покохати й без усякої пожежі. Такому молодцеві, певно, від жінок відбою нема. І як тільки людям отаке щастя випадає? Одначе це міркування справи не стосувалось. Запитувати треба було про справу.
— Хто вона, звідки?
— Не знаю. Вона про себе не любить розводитися. Знаю тільки, що росла десь за кордоном. Здається, в Швейцарії, в якомусь пансіоні.
— А де вона зараз? — запитав Ераст Петрович, втім, не дуже розраховуючи на удачу.
Одначе Зуров явно зволікав із відповіддю, й у Фандоріна всередині все завмерло.
— Що, так притисло? — похмуро поцікавився граф, і короткочасна недобра гримаса спотворила його красиве, примхливе лице.
— Так!
— Якщо метелика до свічки тягне, все одно згорить…
Іполит понишпорив на столі серед карточних колод, м'ятих хусток і магазинних рахунків.
— Де він, чорт? А, згадав. — Він відчинив японську лакову скриньку з перламутровим метеликом на кришці. — Тримай. Міською поштою прийшов.
Ераст Петрович із тремтінням у пальцях взяв вузький конверт, на якому навскісним, стрімким почерком було написано:
«Його ясновельможності графу Іполитові Зурову, Яково-Апостольський провулок, власний будинок».
Судячи із штемпеля, листа було відправлено 16 травня — того дня, коли зникла Біжецька.
Всередині виявилася коротка, без підпису записка по-французьки:
«Змушена виїхати не попрощавшись. Пиши в Лондон, Gray Street, готель «Winter Queen», для Ms. Olsen. Чекаю. І не смій мене забувати».
— А я посмію, — в запалі погрозив Іполит, та негайно знітився. — В усякому випадку, спробую… Бери, Еразме. Роби з цим що хочеш… Ти куди?
— Піду, — сказав Фандорін, ховаючи конверта до кишені. — Поспішати треба.
— Ну-ну, — з жалем покивав граф. — Давай, лети на вогонь. Твоє життя, не моє.
У дворі Ераста Петровича наздогнав Жан із якимось вузлом у руці.
— Ось, добродію, забули.
— Що це? — досадливо оглянувся Фандорін, який поспішав.
— Жартуєте? Ваш виграш. Їх сіятельство веліли безпремінно наздогнати і вручити.
Ерасту Петровичу снився чудний сон. Він сидів у класній кімнаті за партою, у своїй Губернській гімназії. Такі сни, зазвичай тривожні й неприємні, снилися йому доволі часто — ніби він знову гімназист і «плаває» біля дошки на уроці фізики чи алгебри, але цього разу було не просто тоскно, а по-справжньому страшно. Фандорін ніяк не міг зрозуміти причини цього страху. Він був не біля дошки, а за партою, навколо сиділи однокласники: Іван Францович, Ахтирцев, якийсь пригожий молодець із високим блідим чолом і зухвалими карими очима (про нього Ераст Петрович знав, що це Кокорін), дві гімназистки у білих фартухах і ще хтось, повернутий спиною. Повернутого Фандорін боявся і старався на нього не дивитись, а все вигинав шию, щоб краще розгледіти дівчаток — одну чорненьку, одну світленьку. Вони сиділи за партою, старанно склавши перед собою тонкі руки. Одна виявилась Амалією, інша Лізонькою. Перша палко поглянула чорними очищами й показала язика, зате друга сором'язливо всміхнулася й опустила пухнасті вії. Тут Ераст Петрович побачив, що біля дошки стоїть леді Естер з указкою в руці, й усе стало зрозумілим: це найновіша англійська метода виховання, за якою хлопчиків і дівчаток навчають разом. І дуже навіть добре. Ніби підслухавши його думки, леді Естер сумно всміхнулась і сказала: «Це не спільне навчання, це мій клас сиріток. Ви всі сирітки, і я мушу вивести вас на шлях». «Дозвольте, міледі, — здивувався Фандорін, — мені, одначе, достеменно відомо, що Лізонька не сирота, а дочка дійсного таємного радника». «Ах, my sweet boy[23], — іще сумніше всміхнулася міледі. — Вона невинна жертва, а це все одно що сирітка». Страшний, що сидів попереду, повільно повернувся і, дивлячись упритул білястими, прозорими очима, зашепотів: «Я, Азазель, теж сирота. — Змовницьки підморгнув і, остаточно розперезавшись, сказав голосом Івана Францовича: — Й тому, мій юний друже, мені доведеться вас убити, про що я щиро жалкую… Гей, Фандорін, не сидіть як статуя. Фандорін!»