— Ну вас к бісу, — відмахнувся Бриллінг. — Ви сповна розуму? Що касир, по-вашому, в прибутковій книзі напише? Надходження від гри в штос колезького реєстратора Фандоріна?.. Гм, зачекайте. Несолідно якось реєстраторчику в закордонне відрядження їхати.
Він сів за стіл, умочив перо в чорнильницю і почав писати, промовляючи вголос:
— Та-ак.
«Термінова телеграма. Князю Михайлові Олександровичу Корчакову, особисто. Копія генерал-ад'ютанту Лаврентієві Аркадійовичу Мізинову. Ваше високопревосходительство, в інтересах відомої Вам справи, а також на визнання виняткових заслуг прошу поза всякою чергою і без урахування вислуги надати колезькому реєстратору Ерасту Петрову Фандоріну…»
Ех, що буде, те й буде, відразу титулярного. Теж, звичайно, не велика птиця, та все ж.
«… чип титулярного радника. Прошу також тимчасово числити Фандоріна по відомству міністерства закордонних справ на посаді дипломатичного кур'єра першої категорії».
Це щоб на кордоні не затримували, — пояснив Бриллінг. — Так. Число, підпис. До речі, дипломатичну пошту ви по дорозі, дійсно, розвезете — в Берлін, Відень, Париж. Для конспірації, щоб не викликати зайвих підозр. Заперечень нема? — Очі Івана Францовича задьористо блиснули.
— Аж ніяк, — пролепетав Ераст Петрович, не встигаючи думкою за подіями.
— А з Парижа, вже інкогніто, переїдете до Лондона. Як пак готель називається?
— «Уїнтер квін», «Зимова королева».
Розділ десятий,
У ЯКОМУ ФІГУРУЄ СИНІЙ ПОРТФЕЛЬ
28 червня за західним стилем, а за російським 16-го, надвечір, перед готелем «Уїнтер квін», що на Ґрей-стріт, зупинилася наймана карета. Кучер у циліндрі та білих рукавичках зіскочив з передка, відкинув приступку і з поклоном відчинив чорні лакові дверцята з написом
Спершу із дверцят показався сап'яновий дорожній чобіт, обкований срібними цвяшками, а потім на тротуар зграбно зістрибнув квітучий юний джентльмен із пишними вусами, що дивно не личили його свіжій фізіономії, в тірольському капелюсі з пір'їною й широкому альпійському плащі. Молодик озирнувся туди й сюди, побачив тиху, непримітну вуличку і з хвилюванням втупився очима в будівлю готелю. Це був досить непоказний чотириповерховий особняк у георгіанському стилі, що явно пам'ятав і кращі часи.
Трохи почекавши, джентльмен промовив:
— Ех, будь що буде.
Після цієї загадкової фрази він піднявся сходами й увійшов до вестибюля.
Буквально наступної секунди з пабу, розташованого напроти, вийшов хтось у чорнім плащі й, насунувши на самісінькі очі високого картуза з блискучим козирком, почав походжати повз двері готелю.
Однак ця істотна обставина лишилася поза увагою прибульця, котрий уже був біля стойки, розглядаючи тьмяний портрет якоїсь середньовічної дами в пишному жабо — певно, тієї самої «Зимової королеви». Портьє, що дрімав за стойкою, доволі байдуже привітав іноземця, але, побачивши, як той дає бою, що всього лиш підніс саквояж, цілого шилінга, поздоровкався ще раз, набагато привітніше, причому тепер назвавши приїжджого не просто sir, a your honour[26].
Молодик запитав, чи є вільні місця, вибрав найліпший номер, з гарячою водою та газетами, і записався в книзі постояльців Еразмусом фон Дерном із Гельсінґфорса. Після цього портьє ні за що ні про що отримав півсоверена і почав називати божевільного чужоземця your lordship[27].
Тим часом «пан фон Дорн» перебував у неабияких сумнівах. Важко було собі уявити, щоб чарівна Амалія Казимирівна зупинилася в цьому третьорядному готелі. Щось тут було явно не так.
У розгубленості він запитав навіть у зігнутого від запопадливості портьє, чи нема в Лондоні іншого готелю з такою ж назвою, і отримав клятвене запевнення, що не тільки нема, а ніколи й не було, якщо не брати до уваги тієї «Уїнтер квін», котра стояла на цьому ж самому місці та згоріла дотла понад сто років тому.
Невже все марно — і двадцятиденна мандрівка через Європу кружним шляхом, і приклеєні вуса, і розкішний екіпаж, найнятий на вокзалі Ватерлоо замість звичайного кеба, і, зрештою, даремно потрачений півсоверен?
Ну вже ж бакшиш ти мені, голубчику, відпрацюєш, подумав Ераст Петрович (будемо називати його так, незважаючи на інкогніто).