— Страшенна нудьга, прости Господи. Сиди тут, кисни…
Потім вона повелася дуже дивно: підійшла до грайливого настінного бра у вигляді Амура й натиснула малолітньому богу кохання пальцем на бронзовий пупок. Гравюра, що висіла поряд (здається, щось мисливське), беззвучно від'їхала вбік, оголивши мідні дверцята з круглою ручкою. Біжецька випростала з прозорого рукава тонку руку, повертіла рукоятку туди-сюди, і дверцята, мелодійно тринькнувши, відчинилися. Ераст Петрович притисся носом до скла, боячись пропустити найважливіше.
Амалія Казимирівна, як ніколи схожа на царицю єгипетську, граціозно потяглася, дістала щось із сейфа і обернулась. У руках у неї був синій оксамитовий портфель.
Вона сіла до бюро, вийняла з портфеля великий жовтий конверт, а звідти якийсь дрібно списаний аркуш. Розрізала ножем отримані листи і щось переписала з них на аркуш. Для цього вистачило двох хвилин. Потім, знову вклавши листи й аркуші в портфель, Біжецька запалила пахітоску і декілька разів глибоко затяглася, задумливо дивлячись кудись у простір.
У Ераста Петровича отерпла рука, якою він тримався за стебла, у бік боляче впиналася рукоятка «кольта», та ще почали нити незручно вивернуті ступні. Довго в такому положенні йому було не простояти.
Нарешті Клеопатра загасила пахітоску, підвелася й попрямувала у віддалений, слабко освітлений кут кімнати, відчинилися якісь невисокі двері, знову зачинилися, й почувся шум води. Певно, там була ванна.
На бюро спокусливо лежав портфель, а жінки, як відомо, вечірнім туалетом займаються подовгу… Фандорін штовхнув стулку вікна, поставив коліно на підвіконня й одним махом опинився в кімнаті. Раз у раз поглядаючи в бік ванної, де, як і раніш, рівно шуміла вода, він заходився потрошити портфель.
Всередині виявилася велика купа листів і знайомий жовтий конверт.
На конверті адреса:
«Mr. Nicholas M. Croog, Poste restante, VHolel des postes, S. — Petersbourg, Russie»[28].
Так, уже непогано. Всередині лежали розграфлені аркуші, списані по-англійськи добре знайомим Ерасту Петровичу навскісним почерком. У першому стовпчику якийсь номер, у другому назва країни, у третьому чин або посада, в четвертому дата, у п'ятому теж дата — різні числа червня у порядку зростання. Приміром, останні три записи, судячи з чорнила, щойно зроблені, мали такий вигляд:
Стоп! Листи, що прийшли сьогодні до готелю на ім'я міс Ольсен, були з Ріо-де-Жанейро, Вашингтона та Штутгарта. Ераст Петрович порився в купі листів, розшукав бразильського. Всередині був аркуш без звертання й підпису, всього один рядок:
30 травня, начальник особистої охорони імператора, № 1053F.
Отже, Біжецька навіщось переписує зміст отримуваних нею листів на аркуші, котрі потім відправляє до Петербурга якомусь мсьє Ніколя Крооґу або, скоріше, містеру Ніколасу Крооґу. Навіщо? Чому до Петербурга? Що це взагалі все означає?
Питання штовхалися ліктями, налізаючи одне на одне, але розбиратися з ними було ніколи — у ванній перестала литися вода. Фандорін похапцем засунув папери та листи назад до портфеля, але ретируватися до вікна не встиг. У дверях застигла тонка біла постать.
Ераст Петрович вихопив із-за пояса револьвер і свистячим шепотом наказав:
— Пані Біжецька, один звук, і я вас застрелю! Підійдіть і сядьте! Мерщій!
Вона мовчки наблизилася, зачаровано дивлячись на нього бездонними мерехтливими очима, сіла біля бюро.
— Що, не чекали? — уїдливо поцікавився Ераст Петрович. — За дурника мене тримали?
Амалія Казимирівна мовчала, погляд її був уважним і трохи здивованим, ніби вона бачила Фандоріна вперше.
— Що означають оці списки? — запитав він, труснувши «кольтом». — До чого тут Бразилія? Хто криється під номерами? Ну ж бо, відповідайте!
— Подорослішав, — несподівано промовила Біжецька тихим, задумливим голосом. — І, здається, змужнів.
Вона впустила руку, й пеньюар сповз із округлого плеча, такого білого, що Ераст Петрович глитнув.
— Сміливий, задерикуватий дурник, — сказала вона так само неголосно й подивилася йому просто у вічі. — Й дуже, дуже гарненький.
— Якщо ви надумали мене спокушати, то марно витрачаєте час, — червоніючи пробурмотів він. — Не такий уже я дурник, як ви уявляєте.
Амалія Казимирівна сумно мовила:
— Ви — бідолашний хлопчик, який навіть не розуміє, в що уплутався. Бідолашний красивий хлопчик. І мені вас тепер не врятувати…
28
«Панові Ніколасу М. Крооґу