Прокинутись! Швидше прокинутись! Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царствіє Твоє…
Постукування в скло припинилося. Він одірвав обличчя від подушки, обережно подивився скоса в бік вікна, та нічого жахливого не побачив — ніч, дощ, часті спалахи блискавки. Привиділося. Безперечно привиділося.
На щастя, згадались Ерасту Петровичу настанови індійського браміна Чандри Джонсона, що навчав правильно дихати і правильно жити. У мудрій книзі сказано:
«Правильне дихання — основа правильного життя. Воно підтримає тебе у важкі хвилини буття, в ньому знайдеш ти спасіння, заспокоєння і просвітлення. Вдихаючи життєву силу прану, не поспішай видихнути її назад, затримай її у своїх легенях. Чим триваліше й розміреніше твоє дихання, тим більше у тобі життєвої сили. Той досяг просвітлення, хто, вдихнувши прану ввечері, не видихне її до світанкової зорі».
Ну, до просвітлення Ерасту Петровичу було ще далеко, та завдяки щоранковим вправам уже навчився він затримувати дихання до ста секунд. До цього вірного засобу вдався він і тепер. Набрав повні груди повітря й затих, «перетворився в дерево, камінь, траву». І допомогло — стукіт серця потроху вирівнявся, жах відступив. На рахунку сто Фандорін шумно видихнув, заспокоєний перемогою духу над забобонами.
І тоді долинув звук, од якого заклацали зуби. Хтось шкрібся в двері.
— Впусти мене, — прошепотів голос. — Подивись на мене. Мені холодно. Впусти…
Ну це вже занадто, з останніх залишків гордості обурився Фандорін. Зараз відчиню двері й прокинуся. Або… Або побачу, що це не сон.
Він двома стрибками дістався дверей, висмикнув засув і рвонув стулку на себе. На цьому його відчайдушний порив вичерпався.
На порозі стояла Амалія. Вона була в білому мереживному пеньюарі, як тоді, тільки волосся сплуталося від дощу, а на грудях розпливлася кривава пляма. Страшнішим за все було її сяюче нетутешнім світлом лице з нерухомими, погаслими очима. Біла рука, спалахуючи іскорками, простяглася до обличчя Ераста Петровича й торкнулася його щоки — зовсім як тоді, та тільки струмував од пальців такий крижаний холод, що нещасний, божеволіючий Фандорін позадкував.
— Де портфель? — свистячим шепотом запитав привид. — Де мій портфель? Я за нього душу продала.
— Не віддам! — зірвалося з пересохлих губ Ераста Петровича. Він дозадкував до крісла, в надрах якого крився вкрадений портфель, плюхнувся на сидіння і для надійності ще обхопив його руками.
Привид підійшов до столу. Чиркнув сірником, запалив свічку й раптом дзвінко вигукнув:
— Yuor turn now! He's all yours![29]
До кімнати ввірвалися двоє — височенний, головою до одвірка Морбід і ще один маленький, вертлявий.
Збитий з пантелику Фандорін навіть не поворухнувся, коли дворецький приставив йому до горла ножа, а другий спритно обнишпорив боки й знайшов за халявою дерінжера.
— Шукай револьвер, — наказав Морбід англійською, і вертлявий не підкачав — миттю виявив захованого під подушкою «кольта».
Увесь цей час Амалія стояла біля вікна, витираючи хусткою лице і руки.
— Ну, все? — нетерпляче запитала вона. — Яка гидота цей фосфор. І головне, весь маскарад був ні до чого. У нього Навіть не вистачило клепки заховати портфель як слід. Джоне, пошукайте в кріслі.
На Фандоріна вона не дивилася, ніби він раптово перетворився на неживий предмет.
Морбід легко висмикнув Ераста Петровича з крісла, так само притискаючи до його горла клинок, а вертлявий засунув руку в сидіння й видобув звідти синього портфеля.
— Дайте-но. — Біжецька підійшла до столу, перевірила вміст. — Усе на місці. Не встиг переправити. Слава богу. Франце, принесіть плаща, я вся змерзла.
— Так це був спектакль? — нетвердим голосом промовив храбруючи Фандорін. — Браво. Ви велика актриса. Радий, що моя куля просвистіла мимо. Як же, такий талант пропав би…
— Не забудьте про кляп, — сказала Амалія дворецькому і, накинувши на плечі принесеного Францом плаща, вийшла з кімнати — навіть не глянувши на знеславленого Ераста Петровича.
Вертлявий коротун — ось хто за готелем слідкував, а зовсім не Зуров — дістав із кишені клубок тонкої мотузки й туго прив'язав руки полоненика до боків. Потім схопив Фандоріна двома пальцями за носа, і коли, задихаючись, Ераст Петрович роззявив рота, засунув йому каучукову грушу.