— Не меліть дурниць.
Іван Францович зупинився біля «апарата Белла», зняв ріжкоподібну трубку, приклав до вуха й покрутив якогось важільця. Апарат хрокнув, у ньому щось брязнуло. Бриллінг притулив вухо до іншого ріжка, що стирчав із лакованого ящика, і в ріжку запищало. Фандоріну здалося, що він розібрав, як тоненький голосок смішно промовив слова «черговий ад'ютант» і ще «канцелярія».
— Новгородцев, ви? — загорлав у трубку Бриллінг. — Чи на місці його превосходительство? Нема? Не чую! Ні-ні, не треба. Не треба, кажу! — Він набрав у груди побільше повітря й закричав іще голосніше: — Терміновий наряд для затримання! Негайно відправте на Аптекарський острів! Ап-те-кар-ський! Так! Флігель естернату! Ес-тер-на-ту! Не важливо, що це значить, вони розберуться! І нехай група обшуку приїде! Що? Так, буду особисто. Швидше, майоре, швидше!
Він повісив трубку на місце й витер лоба.
— Ух. Маю надію, що містер Белл удосконалить конструкцію, інакше всі мої сусіди будуть у курсі таємних операцій Третього відділення.
Ераст Петрович перебував під враженням чаклунства, щойно здійсненого на його очах.
— Це ж просто «Тисяча та одна ніч»! Справжнє диво! І ще знаходяться люди, які засуджують прогрес!
— Стосовно прогресу побалакаємо дорогою. На жаль, я відпустив карету, так що доведеться ще шукати візника. Та киньте ви свій чортів саквояж! Марш-марш!
Одначе побалакати стосовно прогресу не вдалося — на Аптекарський їхали в цілковитій мовчанці. Ераста Петровича тіпало від збудження, і він декілька разів спробував залучити шефа до розмови, але марно: Бриллінг був у кепському настрої — як видно, все-таки сильно ризикував, затіявши самочинну операцію.
Блідий північний вечір ледве промальовувався над невським простором. Фандорін подумав, що світла літня ніч до речі — все одно спати нині не доведеться. А він же й минулої ночі, проведеної в поїзді, очей не зімкнув, усе хвилювався, чи не упустить пакета… Візник підганяв руду кобилку, чесно відробляючи обіцяного карбованця, й до місця прибули швидко.
Петербурзький естернат — красива жовта будівля, що раніше належала корпусу інженерів, — за розмірами поступався московському, зате потопав у зелені. Райська місцина — довкола були сади, розкішні дачі.
— Ех, що з дітьми буде, — зітхнув Фандорін.
— Нічого з ними не буде, — неприязно відповів Іван Францович. — Міледі призначить іншого директора, та й по всьому.
Флігель естернату виявився імпозантним катерининським особнячком, який виходив на затишну тінисту вулицю. Ераст Петрович побачив обвуглений від удару блискавки берест, що тягнув мертві сучки до освітлених вікон високого другого поверху. В будинку було тихо.
— Чудово, жандарми ще не прибули, — сказав шеф. — Ми їх не чекаємо, нам головне Каннінґема не сполохати. Говорю я, ви мовчите. І будьте готові до всіляких несподіванок.
Ераст Петрович засунув руку під фалду піджака, відчув заспокійливий холод «герсталя». Серце стискувалося в грудях — але не від страху, бо з Іваном Францовичем боятися було нічого, а від нетерплячки. Зараз, зараз усе розв'яжеться!
Бриллінг енергійно затряс мідним дзвіночком, і пролунав заливчастий дзенькіт. Із розчиненого вікна бельетажу виглянула руда голова.
— Відчиніть, Каннінґем, — голосно сказав шеф. — У мене до вас термінова справа!
— Бриллінг, це ви? — здивувався англієць. — Що таке?
— Надзвичайна подія в клубі. Я мушу вас попередити.
— Одна хвилина, і я спускаюся вниз. У лакея сьогодні вихідний день. — І голова зникла.
— Ага, — прошепотів Фандорін. — Навмисне лакея спровадив. Напевно з паперами сидить!
Бриллінг нервово постукував кісточками пальців по дверях — Каннінґем щось не поспішав.
— А він не чкурне? — переполошився Ераст Петрович. — Через чорний хід, га? Може, я оббіжу будинок та стану з того боку?
Але тут зсередини пролунали кроки, і двері відчинились.
На порозі стояв Каннінґем у довгому халаті з бранденбурами. Його колючі зелені очі на мить затрималися на лиці Фандоріна, й повіки ледь помітно здригнулись. Упізнав!
— What's happening[33]? — насторожено запитав англієць.
— Ходімте до кабінету, — відповів Бриллінг. — Це дуже важливо.
Каннінґем секунду повагався, потім жестом запропонував іти за ним.
Піднявшись дубовими сходами, господар і непрохані гості опинилися в ошатній, але явно не порожній кімнаті. Уздовж стін суціль тягайся полиці з книгами та якимись теками, біля вікна, коло неосяжного письмового столу з карельської берези, виднілася стойка з шухлядками, на кожній із яких красувався золотий ярличок.