— Що таке «Азазель»? — стрепенувся Фандорін. — Яке відношення до ваших сиріт має цей сатана?
— Азазель — не сатана, мій хлопчику. Це великий символ Спасителя й Просвітителя людства. Господь створив цей світ, створив людей і полишив їх на самих себе. Але люди такі слабкі й такі сліпі, що перетворили Божий світ на пекло. Людство давно б загинуло, коли б не особистості, що час від часу з'являються між людей. Вони не демони й не боги, я називаю їх heros civilisateur[50]. Завдяки кожному з них людство робило ривок уперед. Прометей дав нам вогонь. Мойсей дав нам поняття закону. Христос дав моральний стрижень. Але найціннішим із цих героїв є юдейський Азазель, який навчив людину почуття власної гідності. Сказано в «Книзі Єноха»: «Він пройнявся любов'ю до людей і відкрив їм таємниці, пізнані на небесах». Він подарував людині верцадло, щоб людина бачила позад себе — тобто мала пам'ять і розуміла своє минуле. Завдяки Азазелю чоловік може займатися ремеслами й захищати свій дім. Завдяки Азазелю жінка з плодоносної покірливої самки перетворилася на рівноправну людську істоту, що має право вибору — бути потворною чи красивою, бути матір'ю чи амазонкою, жити заради сім'ї чи заради всього людства. Бог тільки роздав людям карти, Азазель же вчить, як треба грати, щоб виграти. Кожен із моїх вихованців — Азазель, хоча й не всі вони про це знають.
— Як «не всі»? — перебив Фандорін.
— Таємницю відкрито небагатьом, тільки найвірнішим і найнезламнішим, — пояснила міледі. — Вони ж бо й беруть на себе всю чорну роботу, щоб решта моїх дітей лишалися незаплямованими. «Азазель» — мій передовий загін, який має поволі, поступово прибрати до своїх рук штурвал керування світом. О, як розквітне наша планета, коли її очолять мої Азазелі! Й це могло б статися так скоро — за якихось двадцять років… Решта ж вихованців естернатів, кому не відкрито таємницю «Азазеля», просто йдуть по життю своїм шляхом, приносячи людству неоціненну користь. А я всього лиш слідкую за їхніми успіхами, радію їхнім досягненням і знаю, що при потребі ніхто з них не відмовить у допомозі своїй матері. Ах, що з ними буде без мене? Що буде зі світом?.. Та нічого, «Азазель» живий, він доведе мою справу до завершення.
Ераст Петрович обурився:
— Бачив я ваших Азазелів, ваших «вірних і незламних»! Морбід із Францом, Ендрю і той, з риб'ячими очима, що Ахтирцева вбив! Це вони — ваша гвардія, міледі? Вони — найдостойніші?
— Не тільки вони. Але й вони також. Пам'ятаєте, мій друже, я говорила вам, що не кожному з моїх дітей вдається знайти свій шлях у сучасному світі, тому що їх обдаровання лишилося в далекому минулому або ж буде потрібним у віддаленому майбутньому? Так от, із таких вихованців виходять найвірніші та найвідданіші виконавці. Одні мої діти — мозок, інші — руки. А людина, що усунула Ахтирцева, не з моїх дітей. Вона наш тимчасовий союзник.
Пальці баронеси байдуже погладили поліровану поверхню шкатулки й ніби випадково, мимохідь, втиснули маленьку круглу кнопку.
— Все, любий юначе. У нас з вами лишилося дві хвилини. Ми підемо з життя разом. На жаль, я не можу залишити вас живим. Ви будете шкодити моїм дітям.
— Що це? — закричав Фандорін і схопив шкатулку, що виявилася доволі важкою. — Бомба?
— Так, — співчутливо посміхнулася леді Естер. — Годинниковий механізм. Винахід одного з моїх талановитих хлопчиків. Такі шкатулки бувають тридцятисекундними, двогодинними, навіть дванадцятигодинними. Відкрити її й зупинити механізм неможливо. Цю міну розраховано на сто двадцять секунд. Я загину разом із моїм архівом. Моє життя скінчилося, та я встигла не так уже й мало. Моя справа продовжиться, й мене ще згадають добрим словом.
Ераст Петрович спробував підчепити кнопку нігтями, але з цього нічого не вийшло. Тоді він кинувся до дверей і почав нишпорити по них пальцями, грюкати кулаками. Кров пульсувала у вухах, ведучи відлік биття часу.
— Лізонько! — у відчаї простогнав гинучий Фандорін. — Міледі! Я не хочу вмирати! Я молодий! Я закоханий!
Леді Естер дивилася на нього зі співчуттям. У ній явно відбувалась якась боротьба.
— Пообіцяйте, що полювання на моїх дітей не буде метою вашого життя, — тихо мовила вона, дивлячись Ерасту Петровичу у вічі.
— Клянусь! — вигукнув він, готовий у цю хвилину обіцяти все, що завгодно.
Після болісної, безкінечно довгої паузи міледі всміхнулася м'яко, по-материнськи:
— Гаразд. Живіть, мій хлопчику. Але поспішайте, у вас сорок секунд.
Вона засунула, руку під стіл, і мідні двері, скрипнувши, відчинилися всередину.