Відсалютувавши, фельд'єгер хвацько повернувся і вийшов.
У затіненій кімнаті було темнувато, і Фандорін, розкриваючи на ходу конверт, підійшов до вікна, що виходило просто на Малу Нікітську.
Лізонька обняла чоловіка за плечі, задихала у вухо.
— Ну, що там? Поздоровлення? — нетерпляче запитала вона і, побачивши глянсову картку з двома золотими обручками, вигукнула: — Так і є! Ой, як це мило!
Цієї ж секунди Фандорін, привернений якимось швидким рухом за вікном, підвів очі й побачив фельд'єгеря, котрий поводився трохи дивно. Він швидко збіг сходами, з розгону вскочив у прольотку, що очікувала його, і крикнув кучеру:
— Рушай! Дев'ять! Вісім! Сім!
Кучер змахнув батогом, на мить озирнувся. Кучер як кучер: капелюх із високою тулією, сива борода, тільки очі незвичайні — дуже світлі, майже білі.
— Стій! — скажено крикнув Ераст Петрович і не роздумуючи стрибнув через підвіконня.
Кучер цвьохнув батогом, і пара вороних коней з місця припустила риссю.
— Стій! Застрелю! — надривався на бігу Фандорін, хоча стріляти було ні з чого — у зв'язку з весіллям вірний «герсталь» залишився в готелі.
— Ерасте! Ти куди?
Фандорін озирнувся. Лізонька висувалася з вікна, на її личку було написане цілковите нерозуміння. Наступної миті з вікна вирвався вогонь і дим, лопнули шибки, і Ераста Петровича кинуло на землю.
Якийсь час було тихо, темно й затишно, але потім у вічі вдарило яскраве денне світло, у вухах лунко задзвеніло, і Фандорін зрозумів, що живий. Він бачив бруківку, але не розумів, чому вона в нього просто перед очима. Дивитися на сірий камінь було відразливо, і він перевів погляд убік. Вийшло ще гірше — там лежала балабушка кінського гною й поряд щось неприємно біле, глянсово поблискуючи двома золотими колами. Ераст Летрович ривком трохи підвівся, прочитав рядок, виведений великими старомодними літерами, з завитушками та вигадливими розчерками:
«Му Sweet Boy, This is a Truly Glorious Day!»[51]
Значення слів не дійшло до його затьмареної свідомості, тим паче що увагу контуженого привернув інший предмет, який валявся просто посеред бруківки й променився веселими іскорками.
У першу мить Ераст Петрович не зрозумів, що це таке. Подумалося, що на землі цьому аж ніяк не місце. Потім розгледів: тонка, відірвана по лікоть дівоча рука поблискувала золотою обручкою на безіменному пальці.
По Тверському бульвару швидкими, непевними кроками, не бачачи нікого довкола, йшов ошатно одягнений, але страшенно неохайний молодик: м'ятий дорогий фрак, брудна біла краватка, в лацкані запилена біла гвоздика. Публіка сторонилася і проводжала дивного суб'єкта допитливими поглядами. І справа була не в мертвотній блідості франта — мало хіба кругом сухотних, і навіть не в тому, що він без сумніву був п'яний як ніч (його й похитувало то в один, то в другий бік) — чи й не диво. Ні, увагу зустрічних, і особливо дам, привертала інтригуюча особливість його фізіономії: при очевидній молодості у марнотратника життя були зовсім білі, ніби приморожені інеєм скроні.
