Ярослав Ґжендович
Господар крижаного саду
Аж у серце пітьми
Розділ 1.
Дерево
Знаєш, що таке пекло? Пекло — це гірські вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Це завжди ті самі рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Це видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Це сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай. Це розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюватих, як зіпсоване м’ясо. Це сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах. Це прегарний, наче з картинки, гірський пейзаж, що стає повсюдним. Незмінним, нудним і прекрасним. Картинка раптом вибивається на позиції всесвіту. Це ув’язнені в пластах деревини одвічні гнів і лють. Це пересохле дерев’яне горло, що не знає крику. Ось це — пекло.
Це коріння, що вигинається в кам’янистій гірській породі на взір хробаків, розпачливо шукаючи між кислотними, крихкими, як нігті небіжчика, грудками сланцю дрібки поживного перегною. Це сонячне світло з липким солодкавим запахом.
Це вузький кований наконечник, що застряг у дерев’яних нутрощах. Це чужа, мертва гілка, що прошиває стовбур, немов застигла блискавка.
Це молитва про грозу. Про раптовий водоспад електричного визволення. Про грім, попіл і вогонь.
Ось це — пекло.
Бути деревом.
Жахіття... жахіття...
Він з’являється зненацька, просто з осіннього туману. Виринає раптово з-за гірського крижа, його бліде обличчя вкрите зигзагоподібними татуюваннями, чорні вибалушені очі на краєчках зблискують вузькими смужками білків. На щоках і чолі — засохлі бризки крові.
Він стрімко хапає коріння і шматок валуна, намагається піднятися вище, але щось тягне його назад. Він юний. Йому щонайбільше сімнадцять, і він надзвичайно, смертельно наляканий. Його вже не обходить, що сльози страху потоками течуть по обличчю, а з уст виривається скавчання. Він переймається тільки незнаною силою, яка тягне його назад, у безодню.
Причина банальна. Бура опона, скріплена на плечах срібною пряжкою із зображенням танцюючих зміїв, зачепилася за корінь. Але хлопець тоне у вирі паніки. Може тільки безсило смикатись, тільки гнати вперед, як гужовий кінь. Секунди втікають крізь його пальці, струмені крові з рани на чолі стікають по щоках.
Хлопець... За тутешніми мірками він уже давно дорослий. Воїн. Народжений зі смертоносним залізом у руках, до сну колисаний піснями про героїв, загартований образами власної звитяжної смерті. А все ж зараз він плаче, шарпає плащ, що зачепився за коріння, бо зблизька все виглядає інакше, ніж у піснях. Зблизька власна смерть видається смердючою, простацькою й болісною. Не буде зворушливого прекрасного скону, вартого пісні. Зблизька є лише жорстока жаска смерть десь у горах. Самотня агонія й провалля страху. А передовсім неможливість змиритися з тим, що це вже зараз. Сьогодні. Вже. Назавжди.
Стріла з ядучим сичанням вбивається в сланцювату породу біля самої долоні хлопця. Чути короткий здушений крик, юнак нарешті намацує сплетених срібних зміїв, що перетискають гортань, і смикає шпильку. Плащ спадає з плечей, застібка летить у безодню, відбиваючись від каміння, а воїн-підліток повзе на чотирьох по урвистій стежці, чіпляючись за кущі й валуни.
Вони наближаються.
Чути горлові прокльони й пришвидшене дихання. Чути скрип товстої шкіри і скрегіт сталі.
Ще одна стріла випорскує з долини і з виском розгніваного шершня шугає над самісінькою головою втікача.
Вони наближаються.
Троє.
Їхні руки й обличчя вкриті червоно-чорними татуюваннями, а голови — зачесаними назад, намащеними дьогтем косичками. Під наніссями шоломів і кутастими нащічниками видно коротко підстрижені бороди.
Вони щось йому гукають — тріумфально, хрипувато. З них валить пара, клуби якої сковують крижане осіннє повітря. Один перехиляється за криж і кричить до когось унизу, луна відстрибує від гір. Вони сміються, спостерігаючи, як він повзе поперед себе, як намагається зірватися на біг, але спотикається, падає і знову повзе.
Цей перший, великий, як та гора, знімає шолом і обережно кладе його на землю, потім розстібає плащ, вивільнюючи нові клуби пари, що здіймаються від пластинчастого панцира. Знову гукає, кепкуючи; знущально й повільно виймає меча. Чути сталевий, протяжний скрегіт вістря, велетень розпрямляється, по-спортивному поводить плечима і похрустує шиєю.
Хлопець безпорадно мацає порожні піхви на поясі, пам’ятку по втраченій зброї, але продовжує повзти вперед, сліпий і глухий від жаху.
На мить підвівши погляд, він раптом бачить Стовбур. Ще ширше відкриває рота і вибалушує очі, на його обличчі з’являється вираз недовіри й крайньої розгубленості. Здається, він знайшов те, що давно шукав. На кілька секунд забуває про переслідувачів, які його обступають, і проводить поглядом уздовж міцного Стовбура, що приховує людську постать із широко розкинутими руками; між Віттям видно наріст, схожий на голову з викривленим від болю лицем, посеред Стовбура стирчить срібне древко ясеневого списа.
Це триває мить.
Хрипуватий крик пришпилює утікача до землі. Жбурляє в останні секунди життя, що витікають, немов пиво з розбитого глека. Вони знову розслаблено гукають до нього, аж киплять від адреналіну. Фінал виснажливої гонитви. Попався. Ще лише пару кроків. Це кінець.
Зараз усе завершиться.
Бійня біля п’ят Дерева.
Вони покінчать із ним, а потім спустяться в свої долини, до своїх річок і озер. Розпалять вогонь і вип’ють жовтневого пива, регочучи та поплескуючи один одного по спинах. Печеня розпустить свої пахощі, під стелею кружлятиме спів і сміх живих.
Принесуть ланцюги, замочені в драконячій олії, і танцюватимуть той свій танець вогню. Голі, розмальовані дикими візерунками дівчата, заховавши волосся під хустками, огортатимуться вогнем, стрибатимуть поміж прирученого жару, язики полум’я вилизуватимуть їхні стрункі тіла.
А його вже не буде.
Ніколи.
Він боїться Дерева, але ж не так, як боїться вічного мороку, заклятого в сталі переслідувачів. Зривається на ноги заради цих кількох кроків, хапається за Стовбур і розпачливо смикає ясеневе древко. Врослий у Стовбур спис стирчить нерухомо, немов іще одна гілка.
Хлопця беруть у кільце, сміються й гукають. Один із них з полегшею сідає на камінь і відстібає від ременя обшиту шкірою флягу. Інший вганяє меч у землю й потягується, масажуючи зболілий поперек.
Здоровило суне на хлопця танечним кроком, з-за його спини лунають глузливі поради, а за ними й залпи сміху.
Меч у пальцях велета танцює, вістря окреслює кола й вісімки, руків’я вправно обертається у впевненій долоні. Жонглювання й клоунада.
Воїн крутить стегнами, його ноги виконують боксерський танок, схилене тіло коливається в такт із вістрям. Аж не віриться, що такий величезний чоловік може рухатися так легко й спритно. Він як та гірська горила. Гігантський, патлатий і брутальний.
Короткий випад, фінт, контратака, удаваний удар у голову.
Хлопець затуляється рукою, спиною спирається об Стовбур, сповзає по ньому на землю. Раптом на його штанях розтікається велика мокра пляма.
Противник закінчує свій танець, виставивши вістря горизонтально і сперши його на ребро іншої долоні. Він повертає ту руку і жестом закликає лежачого.
1
Усі цитати з «Повчання Високого» походять зі «Старшої Едди», переклад і коментарі Віталія Кривоноса, Київ: «Видавництво Жупанського», 2020 р.