За мить я прокидаюся. Над головою — частокіл стовбурів, тьмяне світло похмурного дня, пошатковане гілками, піді мною — кам’яниста земля, підлісок із купою шишок. У шлунку — гнітюче відчуття, що несе за собою усвідомлення хвороби.
І ще моральний закон у серці.
Я перекочуюсь на бік і важко встаю. Треба йти на вершину.
Кошмар досі палає в моєму мозку, але не я бачу навколо ні світла, ні феї. Намагаюся про це не думати. Для мене це вже занадто.
Я збожеволів. Геть чисто. Привиди, глюки, welcome to Cockooland. Або цифрал уцілів. Уцілів, перетворившись на щось таке ось. Я втратив контроль над тілом, гіперадреналін, тактичні здібності, вміння фехтувати, знання бойових мистецтв і мов, зате у мене є змаразматіла фея, що пурхає навколо голови з ідіотськими зауваженнями. Навіть не знаю, що краще.
Подумаю про це пізніше.
Усе по порядку.
Для мене це занадто. Просто такі дні.
Дорогою я вирізаю собі добротну палицю. Минули ті часи, коли я стрибав по цих горах, як кізка. Тепер я ледь тягну ноги і спираюся на палицю, як паломник.
Хода монотонна, вона вимотує, але дає можливість помізкувати. Зосередитись, зробити висновки. Наприклад, робоча версія: мене справді тимчасово перетворили на дерево. Можна також припустити, що мене загіпнозували. Якийсь час я простирчав на схилі гори в кататонічному стані, а все решта — звичайне марення. Так значно гігієнічніше. Але це не пояснює списа.
Я бачу подовгуватий слід зрослої шкіри посеред грудної клітки, пам’ятаю агонію, досі відчуваю докучливий біль загоєння, який так легко розпізнати, тільки от він пульсує десь усередині мене, гамселячи по органах, які не мають права гоїтися таким чином. А все ж гояться. Серце працює, я це відчуваю, особливо коли плентаюсь крок за кроком під гору по лісовому схилу, але воно досі лупашить мене всередині, як рана під час гоєння. Той самий докучливий біль, що тліє десь на межі відчування, прошиває мої ребра й легені, відлунює в лопатці. Саме там, де проходило древко. А якщо все ж мене перетворили на дерево, то зрозуміло, чому я не помер. За якоюсь ідіотською логікою це можна пояснити. Мене урятував Ван Дікен. Він перестарався. Проштрикнув списом, але також наклав щось, що за робочою версією, не без огиди, але все ж я погоджуюсь назвати закляттям. Перш ніж сконати, я став деревом. І не помер, бо дерева не помирають через пошкодження стовбура. Принаймні не одразу. Дерево може померти від хвороби, нестачі світла чи води. Сама коренева система може не пережити, якщо зрубають усе дерево, але вона може пустити нове деревце. Тож будучи деревом, я вижив.
Однак якби з якогось дива, застосувавши знання, волю і вміння, яких у мене немає, бо я надто пересічний, я зміг би знову перетворитися на людину, з мене б вийшла людина, простромлена списом. На смерть простромлена. Подвійна гарантія. Але коли я був деревом, Вороняча Тінь висмикнув із мене спис і тому я потім прокинувся живим. Quod erat demonstrandum.
Покоцаний, хворий, із глюками, але я вижив. Наступне питання: що витягнуло мене з кори? Вороняча Тінь сказав, що ніхто не може зробити цього за мене. Пам’ятаю ніби в тумані, що я намагався. Пам’ятаю зусилля і якісь кошмари. Ніч, вовків і дощ. Але також я пам’ятаю, що не впорався.
Здається.
Я виходжу з лісу і плентаюсь під гору, через пасовисько, поросле гострою сіро-блакитною травою. Я спираюся на палицю, переставляю ноги руками й бреду на верхівку схилу, до піку, який, здається, тільки віддаляється, ніби гора збільшується з кожним моїм кроком.
На вершині, серед розкиданих навколо світлих вапняних скель я спершу важко сідаю, а потім підставляю залите потом обличчя під холодний осінній вітер. Трава на узгір’ї має важкий медовий аромат, що раптом нагадує мені сливи сорту ренклод. Солодкі, зелені ренклоди в сиропі, які продавались у бляшанках, коли я був малий. Я мрію про ренклодовий компот і пряники. Поєднання цих смаків здається мені чимось абсолютно досконалим. Я готовий убити за літрову бляшанку ренклодів і глазуровані польські прянички. Від цієї думки мої щелепи зводить судомами.
Тут немає ні слив, ні пряників. Є тільки ковток літньої води з дерев’яної фляги, що смердить козлом.
А потім я встаю і дивлюся туди, звідки прийшов.
Моя вершина не надто висока, але й так непогано видно. Гори височіють навколо понурою гранітною шеренгою із північного сходу півколом на захід. Це звідти я прийшов.
Я бачу, здається, спину й плече Тужливої Дівчини, за нею — ідіотську кулю на колоні, нехай це буде, скажімо, Глобусів верх, шип, що прошиває кулю, радше на півночі, вже потопає в туманах і врізається в низькі хмари. Усе це знаходиться трохи не там, де я гадав, і значно далі. Десь праворуч від нього має бути долина, що веде до Саду насолод, а потім, за поворотом, до Музичного пекла і фортеці Шпичаків.
Туди мені треба повернутися, хоча від самої лише згадки про це в мене холоне кров. Повернутися як асасин.
У мені закипає гнів. Не стільки на шизонутого Ван Дікена, скільки на себе. Вороняча Тінь був правий. На що я розраховував? На ефект несподіванки? Мене виправдовує лише те, що я ніяк не можу примиритися з цими дивами. Ну, бо ні. Це надто тупо. Я дивлюся на рухомі елементи залізного замку і бачу машину. Не більше. Мені це чомусь здається раціональнішим, попри те, що цей світ застряг у вічному середньовіччі і тут немає технології, яка дала б можливість збудувати щось подібне. Дрібка магії, і я миттю тупію.
Дивлюся в бік Землі Вогню і бачу розмиті стовпи диму, мені здається, що вітер несе страхітливий сморід випатраних нутрощів і свіжої крові, змішаний із важким запахом попелищ. Здається, я чую крики, але все це фантазії. Я просто знаю, як смердить місце різанини. А при всій цій сраній казковості різанини тут справжні. Попри чари проливається реальна кров.
Ще я усвідомлюю, що я тут як бушмен, який відмовляється вірити в існування вертольотів, приладів нічного бачення й кулеметів. Вони бачать у темряві і мають палиці, які можуть розшматувати людину на відстані? Літають у повітрі в залізних скринях? Вигадки!
Тільки от моя невіра не зіб’є вертольота й не вбереже мене від серії з електромагнітного кулемета.
Я вирішую іти на схід і пройти через хребет нижчих гір, які простягаються на північному сході. Таким чином я зроблю гак і дістануся Землі Вогню з іншого боку, але дорога буде легшою і я триматимусь подалі від нашого чарівника та його веселої компанії. Сьогодні ще пройду долину, яку затуляють порослі лісом вершини, і ту сховану в тумані котловину. А потім доведеться шукати сховку на ніч.
Коли я спускаюся, мої ноги болять ніби більше, зате в інших місцях, ніж тоді, коли я плентався на вершину. У мене досі різко тягне гомілковий суглоб, який я пошкодив ще до того, як із мене зробили дерево. Це паскудство.
Якийсь час я знову йду, власне кажучи, бреду вздовж струмка, і до мене доходить, що я не розрахував свої сили. Я ж лише сьогодні опритомнів. Потрібне відновлення.
Проглядаю насипи вимитої гальки, поки не знаходжу кілька шматочків кременю. Перевіряю їх ударами вістря одного з моїх коротких мечів, викрешуючи снопи іскор, і ховаю у клунок.
Буде вогонь.
Чудово було б іще знайти щось, що можна спекти.
Я мрію знайти місце для нічлігу і відпочити, але я все ще надто близько. Я знаю. Просто відчуваю це.
Не знаю, чи в мене справді якісь передчуття, чи це просто істерика.
Як це працює? Які насправді можливості має цей Ван Дікен?
Він, немов чорнокнижник із казки, відчуває мене на відстані, сидячи на вежі й проглядаючи вогняним далекосяжним оком горизонт? Що саме транслює зображення на таку собі, скажімо, кришталеву кулю? На яку відстань?
Я йду.
Іду і мрію про їжу. Іду під гору, до залитого туманом перевалу. Тут немає нічого, що можна було б уполювати, нічого, що можна було б зірвати і з’їсти. Тут лише неїстівні пучки кущів, схожі на гірську сосну, скелі, позначені роз’ятрено-жовтими плямами лишайників, що виглядають так, ніби хтось виваляв їх у фарбі, і клубища туману. Я йду на перевал, змагаючись із м’язами, які тріщать від болю, а в мене перед очима стоять dagnje па buzaru[3] із апетитно розтуленими половинками мушлі, що плавають у відварі з оливкової олії, часнику, трав і білого вина. Або ж janjetina iz pod реке[4] що пахне чебрецем і чубрицею, серед золотистої цибульки й булькотливого соусу.