Пріоритет моєї місії — відновлення рівноваги вашого світу. А всі ці тумани, балакучі відра, гноми, ельфи й кобилячі голови мені до сраки. Якщо ви скажете, що зможете допомогти, лише якщо я зав’яжу яйце у вузол, витешу батіг із льоду чи ще якусь дурню — мені також до сраки. Такі пироги. Я вам більше скажу, всі ці речі в моїй сраці уже так далеко, що там із легкістю поміститесь і ви.
Я в житті не бачив банди таких недолугих богів. До побачення. Hvala. На все добре, пане Глюче, доброго здоров’ячка, пані Марення, прощавайте, пане Кошмаре. Тінь, подякуй товариству, ми забираємось. Увімкни, будь ласка, знову Твар, поверни око Міленці й поприбирай ворон. Ти розлив мою каву, jebem ti majku!
Запала мовчанка. Вони далі витріщаються на мене, ніби я станцював стриптиз перед Папою Римським.
— Гм, — каже Коваль, — мені це навіть подобається. Люблю таких. Говорить коротко й по суті. Помізкуймо.
— Я пішов, — оголошую. — Раптом що, ви знаєте, де я росту. У мене й без вас повно роботи, треба скинути листя. Осінь, самі розумієте. А я сиджу, склавши гілляки.
— Добре, — каже шакал у кепі. — Ти поки вільний. Ми порадимось і вирішимо. Якщо ми вирішимо тебе вбити, ти це відчуєш.
Виходжу з намету. Я також люблю, коли говорять коротко й по суті.
Видно дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюваті, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Шість покручених ясенів, розсипаних то тут, то там по галявині. Кожен виглядає так, ніби проковтнув людину, застиглу в конвульсивному русі.
Дерево аж вібрує від концентрованої сили. Його оточує німб дрижачого повітря й пляма ворсистої паморозі, що сковує валуни, суху траву й кущі.
Високо вгорі поволі наростає важка хмара, схожа на ковадло. Насичене парою й вібраціями повітря пробурює тунель аж до стратосфери, де миттєво охолоджується. Викинуті на краї повітряного циліндра кульки льоду знову спадають на гаряче денце хмари. Перетворюються на пару, яку засмоктує всередину тунелю, і знову мчать угору, щоб у крижаних шарах атмосфери перетворитися на тяжкі груди льоду, і так без кінця. Усередину вгору, назовні вниз. Тунель усередині хмари перетворюється на гігантський конденсатор. Переповнений вільними електронами, аж важкий від позитивних зарядів. Різниця потенціалів електричного поля між хмарою і поверхнею землі росте щосекунди.
Усе прагне вирівнювання. Рівноваги. А її порушують. Різниця потенціалів сягає мільйонів фарадів, її стає неможливо витримувати. Усе вібрує енергією. Розбурханим електричним гнівом.
На вершечку Дерева на кілька наносекунд з’являється маленький, вигнутий, як змія, перший розряд. Порскає вгору й замикає коло. Величезний водоспад енергії летить униз, протікаючи крізь Дерево, через коріння углиб землі. Якусь секунду між хмарою й верхівкою Дерева зі страхітливим тріском в’ється сліпуча, гігантська змія плазми.
Гуркіт грому котиться горами, потужно, немов тріснуло саме небо.
Залишається тільки рознесений, обсмалений оцупок Стовбура, що гуде помаранчевим вогнем.
А потім на все спадає стіна води.
Розділ 2.
Вежа
Містечко було невелике. Розміром із селище. Уже не кишлак, але ще не місто. Перше, яке я побачив після тієї страшної, штормової ночі, коли почався бунт і я дивився, як мій палац, Притулок Хмар, помирає серед стугону полум’я. Ще я бачив, як під ударами серпів кінноти й коротких мечів солдатів «Кам’яного» тимена гине Маранагар. Потім були лише бездоріжжя, ліси і тракти. Через місто ми мали пройти вперше. Найкраще було б цього уникати, але річка Фіґісс, що брала свій початок у горах неподалік, навіть після такої затяжної посухи виявилася надто стрімкою й небезпечною. Посуха минула, із перемогою Підземної Матері повернулися дощі, омиваючи гори й поля й наново наповнюючи ріки. Тож ми мали перейти мостом, а єдиний міст поблизу сполучав береги тут, у селищі Аширдим.
Тому я дивився на будинки, що були дедалі ближче — я, Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник, роздивлявся світ, ідучи побіля двоколісного воза, на якому під парасолею розсівся мій захисник і провідник, останній підданий, який у мене лишився. Сам я був убраний у шаровари й перекинуту через одне плече червону туніку адепта культу Підземної Матері, а шкіра на голові пекла від порізу під час поквапливого гоління.
Голилися ми поквапом, сховавшись серед вигнутих дерев подалі від тракту, допомагаючи один одному. Брус без найменшого ремствування зрізав свою ветеранську косичку, лиш бубонів, що мав би це зробити вже давно.
Волосся ми закопали в піску. Моє і Брусове впереміш.
Трупи жерця й адепта ми відтягнули подалі від дороги і скинули в піщаний яр, а потім присипали піском. Усе це сталося в тиші і якось раптово.
Жрець владно нас прикликав і звелів допомогти своєму адептові, який мордувався над перехнябленим колесом. Ми йому допомогли, а того, що сталося далі, я зовсім не очікував: Брус розвернувся і зненацька схопив жерця однією рукою за голову вище карка, а другою штовхнув його підборіддя убік. Він зробив це так блискавично, ніби хапав кинутий йому плід. Почувся тріск хребців і людина в масці звалилася з сидіння бідарки, страхітливо здригаючись у корчах. Якусь мить ми з адептом заціпеніло за цим спостерігали, а тоді я збагнув, що тепер моя черга, тож підніс шпигунського ціпка, щоб дістати приховане лезо.
— Ні! Без крові! — гукнув Брус. Зіскочив із козел, відштовхнувся однією ногою від віслюка й навалився на спину адепту, який намагався втекти. Вони обидва гепнулися на землю і якусь мить звивалися, немов змії у герці. Зрештою знерухоміли, молодий адепт усе різкіше штурхався навсібіч, здіймаючи клуби пилу підошвами своїх сандалів, із головою, затисненою між переплетеними Брусовими руками. Це тривало безкінечно довго. Я не знав, що робити, тож дивився, рахуючи удари наляканого серця.
Нарешті розпачлива шарпанина припинилася, і тільки одна нога адепта ще смикалася, тарабанячи п’яткою по піску. Зрештою і цей рух ущух. Брус торсонув хлопцем іще раз, немов леопард упольованим кроликом, розчепив руки і спихнув із себе безвладне тіло.
— Допоможи покласти їх на віз, — просичав. — Швидко! Хтось може з’явитися. Так завжди. Коли тобі хтось треба, то всі наче вимерли. А як не треба, то збігаються, як на весілля.
Жрець був страшенно важким, а адепт мав жахливий вигляд. Його вибалушені, ніби вичавлені чимось ізсередини очі були залиті кров’ю аж по ті білі ділянки, що сховані в черепі, а опухлий язик звисав із рота, ніби химерний фіолетовий плід.