І ось тепер – не зовсім переможне, але повернення. Знайома акторка-лесбійка здала нам свою квартиру за 800 євро на місяць (криваві гроші, як вже потім з’ясувалося, але однаково ніщо порівняно з мінімальною ціною 1500 в Ліхтенштайні чи в сусідньому з ним австрійському селі). З усіма тими боа, жабо, блискітками, старими афішами, платівками, книгами й антикварними меблями. Атмосферно і доволі запилюжено, як на свіжоспечену нервову маму. Скільки разів я змушувала бідного Нормана пилососити й влаштовувати вологе прибирання – це притому, що всі речі акторки я акуратно накрила пластиком, – зараз і згадати страшно. Видно, тоді я йому й привила стійку ненависть до цього діла на все подальше життя.
Пологи були важкими і довгими – ні йога, ні настрій все стійко витерпіти і максимально розслабитися нічого особливо не дали. Коли перестало допомагати Норманове читання вголос Буковскі в ароматичній ванній, на допомогу прийшов найкращий у Берліні анестезіолог, що, на моє щастя, тієї ночі чергував у нашій клініці. Подальші криваві подробиці закінчились щасливо – появою Кори, геть синьої, з великою, мов у Будди, головою з чорними кучерями і довгими закрученими віями, що викликали захват у всіх медсестер. Непогано ж так, ге? Перше, що чуєш про себе, прийшовши в новий світ, так це те, що ти красуня. А синій колір тобі дуже навіть пасує, ага.
Якщо самі пологи анонсувалися як відносно недорогі, то кожен день перебування в палаті, де, до речі, дозволяється і таткові ночувати, коштував 600 євро. Ясно, що я, хоч і недосвідчена мама, та все ж українська. «Дівчино, вставай! – шепотіла мені на вухо рідна українська Жаба, – та ж невже ти сама памперси дитині не перебереш і їсти собі не звариш, економлячи по 600 євро на день?» Жабу я послухала: зібрали манатки, попрощалися з прекрасним лікарняним меню з його лососями й шпинатами, вдягли Кору в її найперший земний одяг, посадили в автокрісло і поїхали до нашого тимчасового дому. Кілометрів зо двадцять їхати, так що можна сміливо вважати це першою Кориною подорожжю зовні.
Ю.
Юні і не зовсім чорні археологи
(вік мандрівниці – 2 тижні)
«Я їбала, я їбала!!!» – кричала Кора в пісочниці.
І поки широкий загал німів від обурення, я тихо позбирала лопатки й грабельки, що ними Кора загрібала пісочок, і ми швиденько вшилися…
От всі полюють на золото катарів, щось там риють-розкопують, не свого шукають, а ми, чесні українці, зовсім навпаки. Не викопувати приїхали в катарський замок, давно омріяну Перапертузу, а закопувати. Та ще й не аби там що, золото якесь чи брильянти, а найдивовижніший, до кінця не вивчений, багатющий на цінні речовини зйомний людський орган, без якого наша поява в цьому світі була б неможлива. Плаценту.
Моя барселонська викладачка йоги, вона ж дула – помічниця акушерки під час пологів, і кинула мені цю ідею. Не просто викидати плаценту на смітник – це за якимись їх глибинно-містичними поняттями важким гріхом би було, – а віддати її назад Природі з користю. Приміром, закопати її в землю й посадити коло неї дерево, і тоді це дерево буде споріднене з дитиною, що формувалася на цій самій плаценті.
Садівник із мене ніякий, а ще гірший слідопит – якби якимось чудом після моїх кривих рук якесь відчайдушне деревце і прийнялось би десь у лісі, то це вже точно, що ні за що в житті я би не знайшла місця, де його посадила. Навіть через тиждень, що там вже казати про «через багато років у майбутньому». Тому я вирішила трохи змухлювати і вдобрити вже готове дерево у місці, котре без проблем знайду раніше, як до мене завітає Альцгеймер. До того ж кращого приводу відправитися до французької Окситанії годі було й вигадати.
Поки плацента, загорнута в целофан, чемно лежала в морозилці, я читала все, що могла знайти в Інтернеті про катарів. Каї вже пішов третій тиждень, я почувалася вже й на другий день після пологів завдяки моїй магічній акушерці так, наче ніколи нікого не народжувала. Час на місці не стояв, і в голові стукотіло одне: «Пора, пора!» Пора знову в подорож.
Епохальний замок Монсегюр – той самий, із котрого за легендою двоє монахів винесли святий Грааль, заховавши його в невідомому місці, – дещо розчарував: бо то вже зараз не оригінал стоїть, а відбудована репліка. А я не належу до толкієністів чи інших любителів декоративно-прикладного фентезі. Тому вирішено було їхати на наші закопки в замок, що здавна дражнив уяву самою своєю назвою – Перапертуза (я навмисно вживаю каталанську замість французької «Перепертюз»).