— Мені соромно, Валенто… я раптом став такий слабий… але я досі тримався добре, Валенто. Ти наче з неба звалився…
— А хіба ж не з неба? — весело відмовив Валенто Клаудо. — Звісно, з самого неба. Іди швидше, Педро, там, всередині, на тебе чекає твоя донька.
— Марта! — вигукнув радісно Педро. — Марта!
Сили повернулися. Він вирвався з рук Валенто і кинувся вперед. Стрибаючи через кілька східців, він вбіг у машину, радісно гукаючи:
— Марто! Доню моя, Марто!
Звідкись зсередини долинув дзвінкий схвильований дівочий голос:
— Любий тату! Нарешті!
А люди в синіх комбінезонах уже зникали теж в розчинених дверях «Люцифера», загадкового автомобіля, який нерухомим громаддям висів у повітрі, мов не бажаючи забруднитися об цю землю.
Мовчки, притискаючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всім чиновники, жандарми, репортери. Алонсо Моеха стояв серед інших, поруч з начальником поліції. Голова його гарячково працювала.
Отже, «Люцифер» може ще й літати? Ось чому жоден пост не помітив його. Хто ж міг чекати, що він з’явиться з неба? Мабуть думали, що то летить якийсь звичайний літак чи дирижабль. Адже вся увага була скерована на вулиці, на землю. А він, Алонсо Моеха, чекав появи Сивого Капітана у в’язниці, приготував усі ті ручні кулемети, гранати… Власне, їх можна було вжити й тепер, але це надто рисковано. Ніхто не може вийти з цього проклятого двору, бо «Люцифер» намагнітив двері, засуви. І якщо Сивий Капітан кине електричний снаряд, тоді…
Останній з команди «Люцифера» зник усередині. Двері в оболонці повільно зачинялися. Щось зашипіло. Немов міцний струм повітря вихопився спід «Люцифера». Корабель гойднувся і повільно почав підійматися прямо вгору, як повітряна куля, яку поступово пускали в повітря. Ось просвіт між колесами і землею збільшився до півметра… до метра…
— Спиніть його! Спиніть! — хрипло гукнув начальник поліції, хапаючи Алонсо Моеха за плече.
Голос його увірвався від збудження. Що таке? Кого спиняти? Може — «Люцифера»?..
Ні, тремтяча рука начальника поліції вказувала на інше. З протилежного кутка двору вибіг Хосе Френко. Ретельний служака, він вирішив виконати попередні накази: навіщо ж висіли у нього на поясі спеціальні гранати?
Френко спинився посеред двору. Він озирнувся в бік начальника поліції, щоб пересвідчитися, що той бачить його і напевне пізніше добре нагородить сміливого поліцая.
— Що він робить? Спиніть його! — знову вигукнув начальник поліції. — Він погубить нас усіх!
Але Френко не почув цього хриплого зляканого голосу. Широко розмахнувшись, він жбурнув важку бетонну гранату прямо під задні колеса «Люцифера», який тим часом встиг уже піднятися майже на три метри. Перекидаючись, граната полетіла вгору. А Френко кинувся назад, до стіни, рятуючись від осколків. Ось граната майже торкнулася колеса, перевернулася ще раз… Чи відштовхне її «Люцифер», як відштовхував він всякі металічні речі досі?..
Гучний вибух струсонув повітря. Спід задніх коліс «Люцифера» вихопилося полум’я й дим. Щось просвистіло мимо голови Моеха. Пролунав чийсь стогін, хтось упав, лементуючи:
— Вбили! Вбили!
Хтось звалився праворуч, хапаючись за голову, поранену осколком гранати. Почулися ще вигуки. Але Моеха майже не чув нічого цього. Він бачив, як велетенський сіро-зелений корпус «Люцифера» різко струсонувся, мов хтось підштовхнув його знизу. На блискучій поверхні між задніми колесами з’явився великий темний отвір, з країв його звисали подерті шматки оболонки. Звідти виринула хмарка темного диму, виблиснули блакитні іскри.
«Люцифер» спинився. Кормова його частина спустилася нижче передньої, мов поранена. Гучне шипіння посилилося. «Люцифер» здригав, тремтів. З темного отвору в його тілі розпливалася темна димова хмарка. А за нею вже одна по одній виблискували вогняні іскри, спалахував сліпучий вогонь, немов горіли електричні проводи.
Раптом «Люцифер» рвучко піднявся вгору, ніби стрибнув на кілька метрів. І знов спинився. Проте, ні, — він почав повільно повертатися, скеровуючи ніс убік юрби. Кормова частина вже не звисала, вона підіймалася вище, вище. Ось уже нахилився ніс, немов націляючись на двір.
Знову залунав голос Сивого Капітана, але вже не так, як звучав раніше. Нестримне роздратування, лють бриніли в загрозливому голосі Ернана Раміро:
— Ви насмілилися пошкодити мій «Люцифер»? Я попереджав вас, що розправлюся з вами. Ви накликали на себе смерть. Готуйтеся її зустріти!
(Закінчення в наступному номері)[1].