— Т-ти х-хто? С-слоненя? — затинаючись, запитав Кося.
— У-у-у… — засурмив звір, випростуючи хобота. — Припустімо. Та вже певно не коняка, тож не треба мене сідлати!
І обійматися з моїм хоботом також не раджу. Мені довелося ковтнути тебе, а я домовиками не харчуюся. Єдина моя їжа — це пил, і саме на нього я полюю!
— Я ж бо хотів Пороховика спіймати… — почав виправдовуватися Кося. — Хотів, аби ти його вловив…
— Тоді слід узяти мій хобот якнайвище, — повідомив «слон». — Затим скерувати на ціль. А вже потім натиснути кнопку на моїй спині. Пальцем, а не дупою! Зрозуміло?
— Еге ж, — кивнув домовичок, з осторогою торкаючись того місця, де м’який хобот з’єднувався з твердою трубкою.
— Та облиш, — пхинькнув звір. — Зараз я покажу, як працюють професіонали!
Ревнувши, «слон» націлив хобота на люстру, де влаштувався Пороховик. Той відчув халепу і спробував ушитися, та було запізно. Звір спритно втягнув його в себе і проковтнув. А тоді згорнув хобота бубликом, припинив сурмити і завмер, перетворившись на порохотяг.
— Д-д-дякую… — пролопотів домовичок, витираючи чоло.
Аж раптом його живіт завуркотів від голоду!
— Гадаю, час пообідати! — пробурмотів Кося, виходячи з кімнати й прямуючи до кухні.
І тут у двері постукали.
— Ур-ра! Татко! Мамуня! — зрадів домовичок і майнув відчиняти.
Він так скучив за батьками, що навіть не спитав, хто там. Хоча вони ніколи не стукали, бо вміли проходити крізь двері…
Доки малий клопотався із замком, по той бік тупцяли, сопли та бурмотіли. Подеколи у цьому бурмотінні вирізнялося моторошне «Ко-ос-ся-а…»
Зрештою двері рипнули і розчахнулися. Та поза ними не було нікого — окрім глупого мороку. «Далебі, вже вечір, — припустив домовичок. — Але де ж тато з мамою?»
— Ге-гей, хто тут? — тихенько запитав він і в той же час… гепнувся, збитий із ніг дужим подувом вітру.
Слідом за вітром до хати впливла розмита біла постать із неоковирною довбешкою і чорними-пречорними баньками.
— Зли-и-идні… Ли-и-ихо… Жа-а-ах… — прошелестіла постать, і в її очах спалахнули вогники.
«Та це ж Мара! — здогадався домовичок, відповзаючи якнайдалі. — Її не можна впускати, бо горе буде! Йой, що ж я накоїв?!»
Тим часом Мара здійняла кістляві ручиська з довжелезними пальцями і посунула на нього. Домовичок спробував був скочити на ноги, проте коліна в нього так тремтіли, що він знову гепнувся. «Як бути?» — метикував Кося, ледь-ледь підводячись і відступаючи.
Аж тут його осяяло: Мари бояться світла! Потрібен ліхтарик!
Домовичок роззирнувся, однак ліхтарика ніде не виявив. Зате на підвіконні стояла каструля з киселем… Схопивши її, малий хлюпнув кисіль на долівку й завмер в очікуванні.
«Може, Мара послизнеться? — сподівався він. Одначе тут-таки усвідомив, що Мара — привид, а привидам на калюжі начхати.
Проте Мара в калюжу не вступила. Вона знагла зупинилася, її очиська згасли, а примарне тіло засмикалося з боку в бік. Отоді Кося похопився й дременув до комори по ліхтарик. Побачивши те, що шукав, він гайнув назад і спрямував жовтий промінь Марі в пику.
Та затулила очі руками й позадкувала.
— Ге-гей, злякалася! — зрадів домовичок і зробив крок уперед. Потім іще і ще…
Страхітлива гостя завила і помчала геть. Кося хутенько зачинив за нею двері й зітхнув із полегшенням. А тоді уп’явся очима в калюжу, розмірковуючи, як повернути кисіль до каструлі…
Цієї миті хтось лагідно скубнув його за чуприну. Домовичок озирнувся — і побачив батьків!
— Нарешті ви повернулися! — заусміхався він, але зразу ж спохмурнів. — Я тут… цеє… Тут була…
— Мара, — підказав тато. — Бачили ми, як вона мчала до своєї печери. Чудасія! Добряче ти її налякав!
— Але нащо ти впустив її? — запитала мама. — Ти ж бо знаєш: відчиняти двері нікому не можна! І завжди слід питати, хто там!
— Я гадав, то ви… — знітився Кося. — Я так налякався! До того ж кисіль розхлюпав… А ще… ще… я вазу розбив. Коли на Пороховика полював… — і він геть похнюпився.
— Щодо киселю, то з ним ми швиденько впораємося, — пообіцяв тато, а тоді взяв каструлю і одним рухом спрямував туди рідину, розплескану на долівці. — Адже ти не знічев’я розхлюпав, еге ж?
— А з вазою доведеться поклопотатися, — продовжила мама. — Вона впала, бо хтось полюбляє бешкетувати. Отже, хтось мусить усе виправити! Здогадався, хто? От і добре! Ми навчимо, як це зробити!
Кося кивнув, а тато простягнув йому грудочку глини і мовив: