— Хто сказав? — закопилив губу домовичок. Де ж пак: якась там Зюзя вказуватиме йому, що можна, а чого не можна. — Їстоньки хочу!
— Дзуськи! — тупнула ногою Зюзя і стисла Косину руку ще міцніше, а затим знагла заповзялася лоскотати домовичка і затято реготати. — Ги-ги-ги! Пограймося вкупі! Раптом їсти перехочеться?
— Н-н-не п-п-перехочеться… — пробуркотів Кося, здригаючись.
Тоді Зюзя дмухнула на нього, і домовичок почав припадати інеєм. Йому негайно закортіло поворушити руками, однак ті не слухалися. Ноги також примерзли до полиці. Шия затерпла, а на носі виросла довжелезна бурулька. Ба навіть зуби у Косі закрижаніли!
А вже наступної миті дівчисько штовхнуло його на дверцята, і він із грюкотом вивалився з холодильника. Дверцята знов глухо клацнули…
Домовичок полежав трішечки — допоки лід на ньому не почав репатися. Затим обережно поворушив ногами, руками, покрутив головою… А тоді всівся й зацокотів зубами — та так, що намерзла на носі бурулька із дзенькотом відвалилася!
— Д-д-д-д-д… Н-н-ніколи н-н-не полізу більше в холодильник… І казна-що їсти не стану… Н-н-навіть якщо в-в-воно смачне на вигляд!
Ледь-ледь звівшись на ноги, Кося струсив із себе залишки криги — і заходився стрибати. Та холод не відступав, і навіть шалені стрибки не могли здолати тремтіння.
Аж тут його погляд зупинився на газовій печі, і в голові сяйнуло: «Слід розпалити її — й одразу потеплішає! От тільки де сірники? А, ось вони!»
Надибавши в куточку коробочку, домовичок витягнув звідти жмуток сірників і кресонув ними об темну бічну смужку. Тієї ж миті в його руках запалав яскравий вогник!
Кося скосив на нього втішені оченята — і розгублено закліпав… Він уявлення не мав, як увімкнути піч!
Тим часом вогник непомітно дістався його пучок.
— Ой! — скрикнув малий і дмухнув на сірники, аби загасити їх.
Проте сірники не загасилися. Натомість полум’я спалахнуло вище, кинулося вбік — і перетворилося на живу істоту!
Пустотливо перекинувшись, істота прибрала вигляд хлопчака — такого, як Кося, тільки вогненно-червоного. Усе його тіло — руки й ноги, тулуб і голова — складалось із жовтогарячих язичків полум’я. Вони безперервно рухалися, ніби хлоп’я просто не здатне було спокійно встояти на одному місці!
— Здор-ров! — бадьоро привітався гість. — Як тебе звати?
— Я — Кося, — знічено озвався домовичок. — Я… цеє… домовичок. Мої тато й мама опікуються цією хатиною. А ти хто?
— Я Пер-релесник! — Хлопчак метнувся попід стелю. — Я ширяю у хмарах, обертаюся на повітряних каруселях, стрибаю поміж деревами у лісі, відпочиваю на дахах… Та найбільше мені до вподоби пічки й коминки! Обожнюю чорні димарі, пекельні духовки… Краса!
— То ти з духовки вистрибнув? — навмання бовкнув Кося.
— Аж ніяк! — глузливо вишкірився гість. — Це ти мене запросив! Ти розпалив вогонь і дмухнув на нього — от я і вигулькнув! А якби не вигулькнув, сірники опалили б тобі пальці.
— То либонь, тобі у пічку треба? — з надією запитав домовичок.
— Ні-і! — реготнув хлопець. — Коли я вже тут, влаштую бешкети!
І він почав шугати кухнею так, немов із гілляки зірвався.
Спочатку Кося спостерігав за гостем із цікавістю. Адже йому теж кортіло попустувати. Та чимдалі, тим більше його гризло занепокоєння, а бажання погратися з Перелесником тануло, немов солодка вата у роті.
Хлопчина гасав кухнею все карколомніше. Запалював де-не-де крихітні ватри. Кидався жмутками іскор… Одна з таких іскорок впала домовичкові на ногу, і він аж зашипів від болю.
— Ти що коїш? Негайно припини! — махнув кулачком Кося.
Одначе Перелесник продовжував знавісніло оддирати гопака, лишаючи по собі чорні сліди. А ще йому спало на думку ковтати все, що траплялося попід гарячу руку: дерев’яні ложки, дощечки, качалки ба навіть цілі ступки!
«От халепа! — схопився за голову Кося. — Ще трохи, і він геть усе випалить, а наші господарі безхатьками залишаться!»
Пригадуючи, чого може боятися вогонь, домовичок підскочив до цебра і схопився за ручку. Йому слід було терміново хлюпнути в нахабу водою. Однак цебро стояло мовби приклеєне! Тоді Кося видряпався на краєчок, аби набрати води в жмені. Склавши долоні човником, він потягнувся до води, але не втримав рівноваги й шубовснув у неї.
— Тьху! — спересердя пирхнув Кося, виринувши на поверхню. — Так не годиться! Треба вигадати щось інше!
Так-сяк видершись із цебра, домовичок прожогом кинувся до раковини, закрив її корком і відкрутив кран.
«От зараз води набіжить стільки, що цей халамидник злякається і втече!» — підбадьорив себе Кося.