— Товаришу полковник, якщо я вам потрібний, то я пошлю патруля.
— Поки-що ви мені не потрібні. Можете йти, Кодру.
Капітан відчув, ніби він раптом приріс до місця. Хотів іти, та не міг. В усякому разі, не раніше, ніж одержить відповідь на питання, яке лише тепер спало йому на Думку.
— Товаришу полковник, дозвольте…
— Що ви хочете мене спитати?
— Раніше, коли я висловив припущення, що Детунату
міг убити шпигун, ви вигукнули: «Ви про це думали?» Гадаєте, що з ним трапилося щось інше?
— Я ні про що точно не думав.
Він це сказав таким тоном, що капітан впевнився у протилежному. «Вважає мене за ідіота!» — подумав він із злістю, поспішаючи вийти з кабінету.
Від прикордонної застави рушив у супроводі єфрейтора Пескулеті, водія собаки-шукача. Капітан дуже турбувався. Його душило тяжке передчуття.
«Якби хоч швидше розвиднялося!»
Він намагався упевнитися, що як тільки стане видно, все стане інакшим, хоч не мав поняття, що треба розуміти під «інакшим». В усякому разі, ніч впливала на нього, як чари, може, через низькі сірі хмари, насичені надміром електрики, які підтримували в нього стані надзвичайної нервовості.
Він збільшив крок, щоб не дуже відставати від Пескулеті, який міцно тримав повід, що його натягував пес. Пес Сірник — один із кращих псів-шукачів на кордоні. Звичайно собака чує слід
Сірник чув слід до фантастичної віддалі — вісімнадцяти кілометрів. Ще не траплялося, щоб інший собака-шукач досяг такого рекорду. Тому Пескулеті, переконавшися, що розумнішого собаки від Сірника не існує, присвоїв йому чин «фельдмаршал», який, на його думку, був найвищим званням: «Фельдмаршал Сірник!» Це була не кличка, а добре ім’я. Сірник був відомий на всіх прикордонних заставах з одного краю кордону до другого: «Фельдмаршал Сірник».
Фельдмаршал Сірник весь час тягнув за повід, йдучи, мабуть, тим маршрутом, що й Детунату від тої миті, коли він пішов із застави. Вони йшли вже чверть години — точніше, майже чверть години бігли за псом. Прибувши сюди, собака хвилювався і ледве чутно вищав.
— Що хоче Сірник, Пескулеті? — спитав капітан Кодру свого супутника.
— Товаришу капітан, фельдмаршал знайшов новий слід.
— Хочеш сказати, слід порушника?
— Так говорить фельдмаршал, товаришу капітан.
Він вимовив слово «говорить» таким тоном, що можна було подумати, ніби Сірник дійсно-знайшов новий слід.
— Що ми тепер робитимемо з фельдмаршалом, товаришу капітан?
— Як «що робитимемо»? Який слід йому тепер брати? Слід товариша капрала Детунату чи порушників?
Капітан Кодру засвітив ліхтарик і уважно оглянув місцевість. На м'якому ґрунті він упізнав слід гулліверових черевиків Детунату. Але він також знайшов ще й інший слід, відмінний від того. І нічого дивного тут не було, бо це місце служило удаваним місцем засади. А виття Сірника, його нетерпіння цілком ясно свідчили, що серед цих багатьох слідів деякі безумовно належали порушникам. Але коли вони все ж зуміли пройти, то важливішим було дізнатися, що трапилося з Детунату.
Однак, відповідь, яку капітан дав Пескулеті, була не дуже рішучою.
— Дай повід, подивимося, що робитиме Сірник.
Сірник цього тільки й чекав. Понюхав праворуч і ліворуч, потім Стрілою помчав, дуже натягаючи повід.
— Тихше, фельдмаршале, тихше, хлопчику, негарно примушувати бігти; за тобою товариша капітана.
— Та Сірник зовсім не збирався слухати порад свого хазяїна. Тягнув усе тягнув повід, примушуючи їх бігти за освітлюючи дорогу ліхтариком, капітан наказав Пескулеті зупинитися.
— Щось трапилось, товаришу капітан?
— Що ти скажеш про цей слід?
На ще м’якій землі — ранком ішов дощ — дуже добре вирізнялися сліди кроків: одні величезні, інші звичайні.
— Що ще казати, це сліди Детунату! — зрадів Пескулеті.
— Це можуть бути його сліди, — заперечив капітан з якимось відчаєм, що його й сам не зовсім усвідомлював. — Ти нічого особливого не помічаєш?
Пескулеті був неперевершеним майстром у читанні слідів. Він оглядав їх уважно на віддалі близько десяти метрів. За манерою їхньої послідовності він швидко дійшов якоїсь думки.
— Ну, — наполягав капітан.
— Я так гадаю: Детунату. йшов попереду, за ним на відстані близько півтора метра ішов хтось інший, хто б він не був!
— Слухай, ти думаєш, що Детунату глухий?
— Ні, товарищу капітан.
— Може, гадаєш, що він лунатик?
— Та що ви!
— То як ти можеш твердити, що порушник слідував одразу за ним на віддалі, не більшій за метр з гаком, і щоб Детунату не чув?