P. P. S. Ми розмовляємо на одній мові. Коли-небудь ти це зрозумієш».
Він дав листа Мовчану.
— Тільки їдь обережно. Я б не хотів, щоб тебе привезли як донора.
— Це не входить у мої плани, — сказав Даня, ховаючи листа. — Привезу вам молодожонів. З ліжка витягну, а привезу.
Звірувата була в Дані усмішка. Він подумав, що треба з собою в Умань взяти якусь дівчину, щоб веселіше було їхати.
Не встиг Даня піти, як прийшла Софія Абрамівна Рапп.
— Чули? Вчора помер француз Булонже, — сказала вона. — Внаслідок імунологічної несумісності.
— Скільки він прожив?
— Сім місяців. У мене таке враження, що існують три хвилі відторгнення органів. Перші дні після трансплантації, потім — через шість-сім місяців, і віддалені наслідки — через рік-півтора. Це, загалом, збігається з нашими експериментальними даними. Це якась таємнича закономірність. Першу фазу відторгнення більш-менш навчились переборювати. А от другу і третю… І в мене з'явилась ідея.
Коли Софія Абрамівна казала, що в неї «з'явилась ідея», це означало, що вона вже веде досліди й має певні результати.
— Вам ніколи не думалось про те, які механізми рятують плід, що перебуває в материнському лоні? — спитала Софія Абрамівна.
— Ні, — сказав Костюк.
— Адже плід імунологічно несумісний, але організм якось мириться з ним. Справа тут, мабуть, у трофобластах[12]. Я думаю, що вони виділяють якісь речовини, які запобігають відторгненню. Про це є деякі літературні дані.
— Ну, ну, — нетерпляче сказав Костюк. — Це надзвичайно цікаво.
— Я поставила невеличкий експеримент на мишах. На моделі шкірного трансплантата. Одній групі нічого не вводила, другій — екстракт з трофобластів.
— І що?
— В першій групі настало відторгнення. В другій групі відторгнення ще нема.
— Не вірю, — сказав Костюк. — Це випадок. Не може бути, щоб відповідь була така проста.
— Я теж не вірю. Це суто попередні дані. Я сама здивована.
— Але треба негайно поставити велику серію експериментів. Якщо вам потрібні люди, я дам три ставки. Як?
— Спасибі, — зраділа Софія Абрамівна. — Наукових співробітників я не потребую. Вистачить. А от від препаратора й двох лаборантів не відмовлюсь.
— Тоді гаразд.
Він подивився на годинник. Треба було йти у передопераційну — митися. Сьогодні він оперував Дахна.
Костюк уже встав був із-за столу, як у кабінет зазирнув отой миршавий виконроб, в якого обличчя наче було погризене мишами. «Що йому треба, — подумав Костюк. — Невже знову буде щось канючити?»
— Пробачте, — просунувся в кабінет виконроб. — Андрію Петровичу, ми вже почали монтаж стерилізаційної установки.
— Знаю. А коли закінчите?
— Невідомо. Власне, я до вас не з цього приводу прийшов… Я вас дуже прошу. У мене є брат. Він у музкомедії грає на скрипці. Щось він себе погано почуває. Кашляє. Зробили йому рентген. Подивіться, будь ласка.
Він витяг із папки рентгенівський знімок лівої легені.
— Давайте, — сказав Костюк.
Він побачив у нижній легеневій долі темну круглу пляму, завбільшки з п'ятикопійкову монету. Краї в плями були майже рівні.
— Це рак, — мовив Костюк. — Треба різати.
— Як рак? — тихо сказав виконроб.
— Рак легенів.
— Боже ж мій, боже, — червоні плями зникли з обличчя виконроба, воно стало сіре. — А коли треба робити операцію? Через місяць — не пізно? Можна хоч почекати? Якось його підготувати?
— Треба негайно. Є ще надія, що нема метастазів.
— Професоре…
— Гаразд, — сказав Костюк. — Я зроблю йому операцію. Хоч це й не моє діло. Але я ставлю одну умову.
— Професоре… все, що тільки забажаєте…
— Щоб мені за п'ять днів закінчили післяопераційний блок.
— Усе зробимо, все…
— І щоб усе працювало, як слід.
— Звичайно, Андрію Петровичу, — заметушився виконроб.
— Завтра привозьте вашого брата. Я накажу завідувачеві відділення прийняти.
Він замкнув кабінет, по дорозі в операційне відділення зазирнув у канцелярію.
— Олю, — сказав секретарці. — Тут повинна прийти кореспондентка журналу «Світанок». Вона хоче подивитись операцію. Ти підеш із нею вниз, хай одягнуть її і проведуть у велику операційну.
Рівно об одинадцятій годині в клініку прийшла Валентина. Як і вчив її Костюк, вона пройшла не з парадного входу, де сиділи відвідувачі, а зі службового. Зійшла на третій поверх. Поторгала двері, на яких висів напис: «Професор А. П. Костюк». Двері були зачинені. Але тут побачила її якась дівчина й, спитавши, хто вона, повела на другий поверх. Тут товпилось багато людей, і ніхто не звернув уваги на Валентину. Опасиста санітарка видала їй пакет зі стерильною білизною. Дівчина провела її до роздягальні, пояснила, як потрапити в операційну, й пішла.