— Ні. Дядько сказав, що як отримаю атестат, він більше мене не годуватиме.
— Звичайно, візьму.
— Ким?
— Машиністкою.
— Машиністкою? — здивувалася Люда.
— Працюватимеш коло машин. Апарат штучного кровообігу.
— Це в операційній?
— Так.
— А медсестрою — не можна? Коло хворих дітей. Я дітей люблю.
— Санітаркою. Потім підеш на сестринські курси.
Костюк здер срібну фольгу з пляшки шампанського, став відкручувати дротики, якими була обплетена шийка пляшки.
Валентина побачила вазу з квітами, що стояла на роялі. Звичайна біла фаянсова ваза. На вазі фотоспособом був видрукуваний портрет дружини Костюка. Запилюжена, роками стояла ваза в буфеті. Сергій знайшов і її. «Як на кладовищі, — подумала Валя. — На кладовищі чужої любові. На кладовищі спогадів. Досить із мене».
— Я піду, — сказала вона. — Мені ще треба в редакцію.
Костюк не сказав ні слова.
Валя звелась, вийшла до передпокою. Костюк вийшов слідом за нею. В ту ж мить вона почула постріл і здригнулась. То вистрілило шампанське,
— Валю, — сказав Костюк. Вона побачила зморшки на його обличчі, сивину й важкі безсилі руки.
Він простягнув руку по свою куртку, але вона зупинила його.
— Не треба. Не проводжай. Я сама.
Поцілувала його. «Тільки б не заплакати», — подумала вона.
— Пробач, коханий. Це я винна. Не треба було приходити. Так усе було гарно. Прощай.
Вона повільно спускалась по сходах, шукаючи в кишенях плаща ключ від машини. Якщо ключа не знайде — кине машину тут, коло його дому. Ні за що не повернеться. Ключ знайшла в сумочці. Йшла повільно, як людина, що пригадує щось надто важливе. Не поспішаючи, відчинила дверцята, спустила бічне скло. Повернула ключ запалювання і натиснула педаль акселератора. Мотор заревів на великих обертах. Різко кинула педаль зчеплення, і машину рвонуло з місця. Машина й швидкість були зараз єдиним її порятунком. Вискочити на порожнє шосе. Їхати на захід — туди, де сідає сонце. Обабіч шосе — сіра смуга лісу. Захід червоним листям буде липнути до вітрового скла автомобіля. Вітер. Самотність у машині. Довгі тіні зустрічних ваговозів. Запалені підфарники. Подивилась на показник бензину: три чверті бака. Поки не зовсім стемніло — вискочити на шосе. Знала, як поїде: площа Перемоги, Брест-Литовське шосе. Святошино. Житомирське шосе. За ніч вона може доїхати до Кам'янця-Подільського. Вночі приємно їхати. Заправиться в Житомирі. В багажнику лежить порожня каністра. Скаже батькам, що скучила за ними. Побуде два дні й повернеться до Києва.
Почався весняний дощ. Неоновими світляними струмками вкрився мокрий асфальт. Вона пригальмовувала тепер, не витискаючи зчеплення, аби не повело машину. Дощ біг дзюрком крізь відчинену шибку, й ліве плече змокріло. Та шибку не підняла. Такий теплий квітневий вечір. І перед тобою порожнє шосе.
Швидкість і повна самотність — ось що зараз було їй потрібне.
Розділ 21
О четвертій годині ранку Костюка розбудив різкий телефонний дзвінок.
Костюк заснув о другій годині. Весь вечір і півночі дзвонив до Валентини. Телефон не відповідав. Костюк важкою ходою міряв кабінет. Випалив пачку сигарет, а коли сигарети кінчились, взявся докурювати недопалки, від чого відчув гіркий присмак попелу в роті. Спробував був сісти за статті, підготовані співробітниками до збірки «Проблеми торакальної хірургії», та швидко кинув цю роботу. Статті видались йому дрібними, малозначущими, його все в них дратувало: казенно-науковий знеосіблений стиль, відсутність яскравих ідей, невирішеність тих проблем, за які брались автори. Нарешті, вкрай змучений, ліг спати. То був не сон, радше забуття. Коли задзвонив телефон, він одразу підхопився, наче чекав на цей дзвінок, наче зовсім не змикав очей. Серце билось швидко й сильно — як на фронті, коли вночі починався обстріл і треба було бігти до поранених.
— Слухаю.
Він ледве не гукнув у трубку: «Валю, це ти?»
Дзвонив Микола Іванович Собінов.
— Привезли донора, — сказав він голосом, в якому не було ні збудження, ні якихось інших почуттів. — Ми в реанімаційному відділенні. Машину за вами вислали.
— Що з донором?
— Це жінка. Автомобільна катастрофа. Перелом основи черепа. Майже безнадійна.
«Як холодно, як холодно, як холодно», — подумав Костюк. У нього зуб на зуб не попадав. Швидко одягнувся, накинув на себе теплий светр. Закип'ятив воду в чайнику, налив півсклянки окропу, кинув ложку розчинної кави — й, не додаючи цукру, випив гірку каву. Вибіг на вулицю. Машини ще не було. Все після дощу було вогке й холодне. З дерев у Ботанічному саду вітер струшував останні краплі дощу. Костюк подумав, що сьогодні — ніч, коли народжується листя. Ніч 16 квітня. На хіднику, що прилягав до огорожі Ботанічного саду, з'явилась парочка, їхні кроки здалеку лунали вздовж лінії будинків, але голосів не було чутно. Хлопець і дівчина ступали кілька кроків, потім зупинялись і цілувались; вони наблизились до Костюка й, не звертаючи на нього найменшої уваги, пригорнулись одне до одного, застигли в довгому поцілунку. Костюку стало ще холодніше. Його проймав дрож. Він подивився на годинник. Не встиг розгледіти стрілки на циферблаті, як із боку вулиці Толстого засвітились фари. То йшла по нього машина.