— А як все ж таки з ремонтом?
— Гроші мені обіцяли, А з боксами — я піду на завод «Більшовик», думаю, допоможуть,
— Що ви скажете, Софіє Абрамівно? — звернувся Костюк до завідувачки імунологічної лабораторії. Він поважав цю високу сиву жінку, бо знав, що на неї можна покластися: все, що вона робила, було ґрунтовно опрацьовано, все на совість. Софія Абрамівна недавно була в Москві, де вивчала методику добору тканинних антигенів за системою Ван-Роода.
Власне кажучи, то була найголовніша перешкода в усій проблемі пересадки: імунологічний бар'єр, безжальне відторгнення трансплантованих тканин організмом реципієнта[5]. Імунологи встановили, що кожна людина має свій, тільки їй притаманний набір антигенів, і поліціям усього світу ще доведеться користуватися цим антигенним «відбитком» для ідентифікації злочинців. Бо майже неможливо зустріти двох людей з однаковою комбінацією антигенів. Тільки однояйцеві близнята імунологічно тотожні між собою.
Отже, перед тим як робити пересадку, слід було встановити, чи існує якщо не тотожність, то хоча б подібність, близькість тканин того, хто віддає своє серце, й того, хто приймає його. Лише в цьому разі можна було сподіватись, що серце приживеться. В противному разі пересаджене серце швидко знищувалося антитілами й лімфоцитами. Нещодавно, коли єдиним видом трансплантації було переливання крові, донор і реципієнт добиралися за антигенною подібністю червонокрівців. У разі трансплантації тканин ця система не мала сенсу — ті, хто вдавався до неї при пересадці серця (а такі були), обманювали і себе й хворих. Антигенна карта, антигенний шифр тканин містився в білокрівцях — у лімфоцитах. Ці маленькі прозорі клітини були немовби своєрідною імунологічною моделлю людського тіла. Про них можна було б сказати: дай мені твої лейкоцити, і я скажу тобі, хто ти.
Оскільки імунологічно близьких осіб легше добрати серед великої кількості донорів та реципієнтів, лейденський професор Ван-Роод (один із тих, хто розробив методику добору антигенів двох людей) запропонував створити міжнародну організацію обміну людських органів. Вона має називатися «Євро-Трансплант», Ядром цього центру стане електронний мозок. В його пам'яті повинні міститись імунологічні та клінічні дані про хворих із усієї Європи, котрі потребують сердець, нирок чи інших органів для трансплантації. Якщо в якійсь із країн Європи помре людина з серцем, придатним до трансплантації, її смерть має бути штучно загальмована. Комп'ютер у Лейдені отримає імунологічні дані вмираючої людини й блискавично вирішить, котрому з хворих треба пересаджувати це серце з огляду на антигенну спорідненість. У цій системі повинні співпрацювати сотні лікарських колективів із різних країн. Хворих для трансплантації будуть перевозити на реактивних літаках. В останній третині XX століття людство може стати свідком виникнення нової, небаченої досі централізованої системи трансплантації.
Але це все були плани, сміливі проекти, помисли на майбутнє.
А Костюку треба було ступити перший крок.
Зробити вдалу трансплантацію.
Одразу після цього починалась боротьба з відторгненням серця. І це вже був другий крок: подолати бар'єр несумісності. Для того, щоб знешкодити згубні для пересадженого серця захисні сили організму, застосовувались різні методи: перш за все хворому вводили у великих кількостях АЛС — антилімфоцитарну сироватку, яка нейтралізувала лімфоцити, давали преднізолон та азатіоприн. Дехто з хірургів провадив навіть рентгенівське опромінювання пересадженого серця.
Ось чому від лабораторії Софії Абрамівни Рапп залежав успіх пересадки.
— Ми готові, Андрію Петровичу, — сказала Софія Абрамівна, колись ставна, гарна жінка. Її чоловік, полковий комісар, загинув на війні.
Костюку тепліше стало на серці. Вона не підведе.
— У нас є американський азатіоприн у достатній кількості, — сказала Софія Абрамівна. — АЛС ми теж приготували. Ми зараз одержуємо АЛС у високому титрі. Я за пересадку.
— Даня.
— Що я? — недбало сказав Мовчан. Серце в нього калатало, як у запасного гравця, котрий почув, що його, нарешті, беруть до збірної команди. От і настав його час. Це буде як вибух бомби: статті в газетах, інтерв'ю в «Неделе», фотографії в «Огоньке», кінохроніка, телебачення. Даня уявив, як його обличчя з'явиться на екранах у різних містах країни; не одна жінка чи дівчина зітхне, не одна подумає: «Це він. Той, про якого я мрію ночами: сильний, гарячий, брутальний, справжній мужчина». Даня був пожадливий до життя. Виходячи з клініки, він легко скидав із себе нещастя, кров, смерть та й радість вилікуваних теж скидав, мов білизну, яку знімаєш, ідучи з операційної, і тільки одна думка пекла його зсередини, не даючи спокою: жити! Треба жити! Його дружина, що народила йому двох синів, була нещасна жінка, бо Даня, з тою ж пристрастю, з якою колись покохав її, тепер зневажав; він часто міняв коханок і вже кількох дівчат із клініки звів. Костюкові про всі Данилові фортелі доносили — та дивно: жінки й дівчата, скривджені ним, ніколи на нього не скаржились, мабуть, кохали його, перелюбника, мабуть, чимось він укоськував їх, так що ніяких скандалів у клініці не було. Любив Даня гульнути, любив випити, смачно поїсти, любив свого «Запорожця» — міг годинами порпатися в моторі, так що руки ставали чорні й він ледве потім відтирав їх щітками в передопераційній. Була в Дані стихійна черкеська сила, білозуба, звірувата усмішка на смаглому обличчі, була точність в руках — різав він сміливо, не вагаючись, майже весело, нахабно сперечався з Костюком, і без нього Костюк ніколи б не зважився на трансплантацію серця. Костюк вирішив, що серце донора братиме Микола Іванович зі своєю бригадою, а вони з Давидом пришиватимуть це серце реципієнту.