Валентина слухала його дуже уважно. Йому раптом схотілося пальцями торкнутись її щоки — там, де шкіра найніжніша, — коло вуха, а потім провести пальцем по шерехатих губах. Це було таке сильне бажання, що він, кваплячись, дістав ще одну сигарету, аби кудись діти руки. Він помітив у Валентини кумедну звичку: коли на її чоло спадало пасемко волосся, вона смішно, зовсім по-дитячому, відкопилювала губу й здувала пасемко з лоба.
— Пробачте, — сказав Костюк. — Я зі своїми невеселими спогадами. Війна вас не цікавить, чи не правда?
— Я не пам'ятаю війну, — відповіла вона. — Пам'ятаю тільки салют Перемоги.
Він подумав, що втаємничив її в таку річ, яку розказують лише людям, з якими напевне ніколи більше не зустрінуться. І йому стало сумно.
— Як вам сподобалася Рига? — спитав.
— Міста я майже не бачила. Влітку, мабуть, тут гарно.
— Були у відрядженні?
— Ні, — відповіла вона. Відповіла неохоче, і він вирішив більше ні про що не питати, бо сам цього не любив, а тепер поліз до неї з запитаннями. Треба було повертатися в купе.
— Я розлучувалася, — сказала вона. — Тепер мені повернули дівочі мрії, дівочу цноту та дівочу честь. І п'ять років життя. Пробачте, це теж не дуже весела тема.
— Пробачте, я не повинен був питати…
— Ні, ні. Це так звичайно… Люди спочатку кохають одне одного, а потім розлучаються. Холодно…
Вони повернулися в купе, яке здалось їм теплим і затишним. Розмова в коридорі мовби зблизила їх. Сіли внизу — Костюк вмостився коло вікна за столиком, тут було холодніше, а Валентина притулилась коло дверей. Костюк із шурхотом підняв дерматинову заслонку.
— Як добре, — сказав, — що у нас мужчини й жінки їздять у спільних купе. Якби ми були в Польщі, ми б з вами не познайомились.
— Ми б з вами познайомилися, — заперечила вона.
— Яким чином?
— Редакція прислала б мене до вас у клініку. Знаєте — є така відома в нашому місті клініка професора Костюка?
Він зареготав різко й голосно, але ніхто з попутників, на щастя, не прокинувся.
— Гаразд. Один нуль на вашу користь. Я з вами познайомився в магазині канцтоварів. А ви зі мною де?
— По телевізору. Запам'ятала, коли ви виступали, всіх закликали кров здавати. Потім була на вашому виступі, де ви говорили про пересадку серця. І ваші спогади читала. Дещо про вас чула. Кажуть, ви дуже не любите журналістів. Це правда?
— Так, — сказав він. — Але це вас не стосується.
— І якщо я прийду до вас…
— Я буду радий. Приходьте.
Підповзав світанок — повільний і по-зимовому невеселий. Полісся ще лежало в темряві, в забобонному лютневому мороці; ще безнадійно чорніли переліски, й неторканим нічним снігом встелені були пристанційні майдани, і лише де-не-де шофери на автобазах уже заливали гарячу воду в радіатори чи палили засмальцьовані ганчірки, аби зігріти вистиглі мотори, й тоді масне полум'я погойдувалось на вітрі, й від цього мороз здавався ще лютішим.
Та в цьому похмурому непривітті вже щось мінялося — повільно й важко. До каламутних, одноманітних барв ночі хтось додав трохи світла, трохи надії на пробудження. Десь за лісами, в небі, що, здавалось, було всипане шлаком, утворилася ранкова рожева ополонка, й цегляні споруди — пакгаузи, маленькі вокзали, двоповерхові диспетчерські будки — стали темно-червоними, як на дитячих малюнках. На перонах з'явились перші люди, й здавалось, вони ще самі не розуміють, що скінчилась влада ночі, — такими відчуженими й мовчазними були ці постаті. А села ховалися в снігах, помережених заячими слідами, й стояла хрустка тиша, як сто або двісті років тому, як завжди, коли холодне сонце ледь займається на сході.
Це була Україна, її північна окраїна.
Вагон прокидався. Почувся кашель, гримкання дверей, хтось голосно розмовляв, а старшина раптом схопився з місця й переставив чоботи ближче до дверей, після чого повернувся на бік і знову заснув. Погляд у нього був безтямний.
Зовсім уже розвиднілось, до туалету вишикувалась черга заспаних жінок у халатах; чоловіки дзижчали голярськими машинками в коридорі. Провідник, схожий на відставного кавалергарда, розносив чай і велично, не рахуючи, кидав срібняки у кишеню білого кітеля. Костюк, і Валентина ще вели якусь балачку, але то були нікому не потрібні, безбарвні слова, попіл від справжніх слів, мовби все таємне, що вночі з'єднувало цих двох людей, зникло разом із темрявою.