Потім Костюк вилаяв при всіх Оксану, котра хоч і була гарною жінкою і любила всім показувати свої ноги, але була страшною роззявою й знову не зробила фонограму[8] хворій, яку саме оглядав Костюк. Це була соромлива селянська дівчина, котра весь час прикривала руками груди.
— Забери руки, — сердито сказав Костюк, прикладаючи фонендоскоп до тої точки, де найкраще чути тони мітрального клапана.
Послухавііш, поплескав по щоці дівчину.
— Операція тобі не потрібна.
Вона розквітла, широко розплющеними очима дивлячись на Костюка.
— Поки не потрібна. Виписуйся, живи, тільки бережи серце. Якщо почуватимеш погано, прийдеш до нас. Але краще не приходь.
Сьома палата була в самому кінці коридора. Костюк почав із Курінного.
— Як живете?
— Та хіба я знаю, — знітився той. — Нібито й полегшало після уколів, та все ж задишка мучить. І пече отут осьо, — він показав на груди.
Костюк уважно вислухав його серце, подивився на рентгенограму. Потер рукою лоб, відтак кинув:
— Ну добре. Будемо думати.
І перейшов до Дахна.
— Ну що? — спитав. — Вирішив?
— Робіть, — махнув рукою Дахно. — Була не була.
— Готуйте його на наступну п'ятницю, — сказав Костюк.
— Тільки хоч клапан порядний поставте, — сказав Дахно. — Не з тих, що випускаються в кінці місяця.
— Це чому? — спитав Костюк.
— А тому, що в кінці місяця женуть план і дають халтуру. Ніколи не купуйте машину, випущену в кінці місяця.
— Зважимо, — засміявся Костюк. — Дамо тобі клапан із першої декади.
Настала черга Максимова.
— Чого такий сумний? — спитав Костюк,
— Веселого мало.
Костюк подивився в його історію хвороби, нічого не сказав.
Вислухав серце, потім сказав:
— Мені дзвонили з «Динамо». До вас хочуть прийти хлопці.
— Які хлопці?
— Ну, футболісти. Вони їдуть у Болгарію, будуть два дні в Києві.
Знову приклав фонендоскоп — серце Максимова билось частіше, хоч дуже слабкі були його тони.
— Хай приходять, — байдуже сказав Максимов.
«Не роби з себе супермена, — подумав Костюк. — Знаємо, який ти байдужий». І підсів до Рязанцева.
Той задер сорочку. В ту хвилину Петро Никанорович забув про напис, витатуйований на грудях. Костюк прочитав напис. «Ану, — подумав, — побачимо, — чи розбите в тебе серце і чи справді його не можна чіпати».
— Я хочу з вами поговорити, — сказав Рязанцев.
— Говоріть.
— Це конфіденційна розмова.
— Тоді після обходу, — сказав Костюк. — Прийдете до мене в кабінет. Вас викличуть.
Він коротко вислухав серце Рязанцева, пробіг очима історію хвороби, подивився на Божену Йосипівну, нічого не сказав і пішов на перший поверх.
Порушивши всі традиції, Костюк почав із другої палати, де лежали «боталята».
Підійшов до хлопчика, що лежав біля вікна. Бліде личко й великі сині очі.
— Ти хто? — спитав у хлопчика,
— Я — Шурик Соломко. А ти хто? — спитав той з почуттям гідності.
— А я — доктор Айболить.
— Неправда, — сказав Шурик. — У доктора Айболита борода й вуса.
— А я поголив бороду й вуса, — сказав Костюк. «Схожий на маму, — подумав він. — Таке ж рішуче обличчя».
— Це геніальний хлопець, — сказав Даня Мовчан. — Він знає марки всіх автомобілів світу. Їй-богу. Він по звуку мотора визначає марку автомобіля. Я перевірив — точно.
— Це правда? — спитав Костюк.
— Правда, — кивнув Щурик Соломко.
— Тоді скажи мені: яка машина гуде так: гу-у-у-у… — сказав Костюк.
Хлопчик замислився і тоді став ще більш схожий на свою маму. Подумавши, відказав упевнено:
— «Студебекер».
— Правильно, — мовив Костюк.
І став уважно слухати маленьке серце Шурика Соломка.
— На коли він призначений? — спитав у Дані.
Той подивився в список.
— На четвер.
— Його оперуватиму я, — сказав Костюк.
Це дуже здивувало всіх, бо такі операції Костюк, як правило, не проводив — оддавав учням.
«Він що — сказився, — подумав Даня. — Мало того, що загарбав собі майже всі складні операції, вже й цього йому замало. Ні, з шефом щось ненормальне коїться».
Розділ 13
Кабінет Костюка не сподобався Рязанцеву. Якийсь був він бідний, мертвий, наче не людина тут жила, а вбога істота без душі. Кабінет було встелено яскраво-синім лінолеумом, — невже не можна було послати гарний килим, подумав Павло Никанорович. Адже в нього іноземці бувають, що подумають вони про нашу медицину, коли побувають в такому кабінеті? І жодної картини на стінах — не те, що бачив якось Павло Никанорович в одній поліклініці, де картини, написані олійними фарбами, створюють затишок і радісний настрій.