— Ні. Гадаєш, я такий дурень?
— Це тут ні до чого... Ти певен, що не діставав його, коли шукав по кишенях гроші?
— Певен. Газетяр просто знав це, й квит. Ніби він сам — джин чи біс.
— Цікаво...
Усе це вкрай скидалося на компанію, що накинулася на мене тієї ночі, коли я вкрав Амулет Самарканда. Тій дівчині з приятелями теж не треба було бачити Амулет, щоб знати, що він у мене. А потім вони розшукали мене під моїми чарами маскування... Корисні здібності, й ними, вочевидь, користуються вже давно. Якщо ця молодь справді частина Спротиву, то рух проти чарівників потужніший і серйозніший, ніж мені здавалося. Еге ж, на Лондон чекають зміни...
Я не став ділитися цими думками з хлопчиною. Врешті, він мій ворог. Застерігати чарівників я аж ніяк не прагнув.
— Гаразд. Забудь на секунду про свої злигодні, — запропонував я, — і вислухай мою розповідь.
Хлопчина буркнув:
— Ти знайшов Гедлгем-Голл?
— Знайшов. Якщо хочеш, я доправлю тебе туди. Уздовж Темзи в той бік іде залізнична колія, та спершу я розкажу тобі, який захист довкола будинку своєї приятельки спорудив Лавлейс. Захист, правду кажучи, вельми потужний. З повітря околицю патрулюють фоліоти, а на землі — в довільних місцях — раз по раз з’являються дужчі сутності. Над самою садибою встановлено якнайменше два захисні куполи — вони так само міняють своє місце. Я не зміг пробратися всередину. А з баластом на буксирі — таким, скажімо, як ти, — це буде ще важче.
Хлопець не піддався на мої кпини. Він надто втомився.
— І все-таки, — провадив я. — здається мені, що вони в тій садибі щось ховають. Завчасно, за два дні, спорудили захист — а це потребує величезної витрати сил. А отже, й капость визріває так само величезна.
— Чи довго туди їхати?
— Ранковим потягом можна встигнути до вечора. Потім ще чималенька відстань пішки. Нам доведеться вийти просто зараз.
— Гаразд.
Він звівся на ноги. В черевиках у нього захлюпало.
— Ти певен, що нам потрібен цей план? — поцікавився я. — Може, краще їдьмо в порт? Там на кораблях завжди потрібні стюарди. Робота хоч і важка, та нівроку цікава. Тільки подумай — свіже морське повітря...
Хлопчина не відповів — він уже вийшов. Я зітхнув, загасив вогнище й подався за ним.
***
Обрана мною дорога проходила пустищем, що простягалося на південний схід — між фабриками й складами, вздовж притоки Темзи. Мілка річка вилася своєю мініатюрною долиною, утворюючи справжній лабіринт із пагорбів, боліт та озерець; залишок ночі ми змарнували на те, щоб подолати цю плутанину. Наші черевики грузли в мулі й воді, гостра осока різала ноги та руки, над головами дзижчали комарі, а поруч зі мною незгірше за комарів пхинькав хлопчисько. Після сутички з членами Спротиву він був не в гуморі.
— Мені, до речі, гірше, ніж тобі, — врешті не витримав я, коли він надто вже розрюмсався. — Я міг би подолати цей шлях за п’ять хвилин, а натомість плентаюсь тут у твоїй компанії! Качатися в бруді — це ваш, людський, привілей!
— Я не бачу, куди ступати! — поскаржився хлопець. — Зроби хоч яке—небудь світло. Ти ж можеш!
— Можу., тільки якщо тобі кортить привернути увагу якогось нічного джина. Вулицями нишпорять шпигуни — ти сам у цьому переконався. І не забувай, що нас досі шукає Лавлейс. Тому я й вибрав цю дорогу, що вона така бридка й темна!
Навряд чи це пояснення втішило хлопця, але пхинькати він став менше[86].
Спотикаючись, ми посувалися вперед. А я тим часом обмірковував становище, як і завжди, за допомогою своєї бездоганної логіки. Відтоді, як цей шмаркач уперше мене викликав, минуло шість днів. Шість днів я почуваюся препогано. А кінця й досі не видно.
Цей хлопчисько... Яке місце він посяде в моєму реєстрі найгірших людей усіх часів та народів? Ні, як господар він не найгірший — з-поміж тих, кого мені доводилось терпіти[87], — та проблему він являє собою досить—таки своєрідну. Всім розважливим, розумно жорстоким чарівникам відомо, коли треба битися, а коли — тікати. Вони нечасто ризикують і собою, й своїми слугами. А цей хлопчина не має жодної гадки про розважливість. Він приголомшений бідою — яку сам на себе здуру й накликав, — а тепер, немов поранена змія, силкується куснути супротивника. Хоч які були початкові причини його ворожнечі з Лавлейсом, колишня його обачність змінилася відчаєм, який підсилило горе. Така проста річ, як самозахист, поступилася місцем гордощам і люті. Він прямує назустріч власній смерті. Що ж, щасливої дороги. Тільки він навіщось тягне з собою й мене. Отут я вже не знав, що вдіяти. Я був прикутий до свого хазяїна. Єдине, що міг, — робити все, щоб він залишився живий.
86
Цей маршрут мав ще одну перевагу: хлопчисько був такий заклопотаний, що не мав часу тужити за своїм дорогим магічним дзеркалом. Правду кажучи, він так бідкався, ніби в цьому дзеркалі був ув'язнений його рідний брат, а не звичайнісіньке бісеня в подобі немовляти. Хлопець чомусь узяв його біду надто близько до серця. Можливо, після того, як він утратив свою любу пані Андервуд, це бісеня залишалося для бідолахи єдиним приятелем у цілому світі...
87
Поняття «добрий господар», звичайно, суперечливе як таке. Навіть Соломон був би нестерпний (замолоду він був ще той зануда), та, на щастя, він міг одним обертом свого персня викликати двадцять тисяч духів, тож я мав чимало вільного часу.