На світанку ми дійшли цим пустищем від Північного Лондона майже до Темзи. Тут притока трохи ширшала, а потім по кількох водозливах єдналася з Темзою. Пора було вибиратися на дорогу. Крутим берегом ми вилізли до дротяної сітчастої огорожі (у ній я випалив акуратний отвір), пробралися крізь неї і опинилися на брукованій вулиці. Ліворуч був центр міста, праворуч — Тауер, попереду — Темза. Комендантська година давно минула, але навкруги досі не було нікого.
— Отже, — сказав я, зупинившись, — станція вже близько. Та перш ніж рушити туди, нам треба вирішити одну проблему.
— Яку?
— Щоб ти не виглядав і не смердів, як свинопас.
Після походу через пустище хлопець укрився новим бруд ним візерунком. Таким, що хоч бери його в рамці і вішай на стіну.
Хлопчисько спохмурнів:
— Гаразд. Спочатку вичисти мене. Придумай який—небудь спосіб.
— Атож.
Можливо, мені не слід було хапати його й занурювати в річку. Навряд чи Темза чистіша за болото, яке ми щойно подолали. Проте найгірший бруд усе-таки вдалося змити. Десь із хвилину я полоскав хлопця, а потім відпустив. Хлопчина підскочив, відпльовуючись і кашляючи, й щось пробулькотів. Я витлумачив це булькотіння по-своєму:
— Ще хочеш? Ну, це вже занадто!
Я ще раз сполоснув хлопця, й він зробився як новенький. Тоді я потяг його в затінок бетонної набережної і, обережно орудуючи Полум’ям, висушив йому одяг. Пахнути він став краще, а от настрій у нього чомусь не поліпшав. Та добре вже — не все одразу.
Покінчивши з миттям, ми вирушили в дорогу і дісталися до залізниці саме вчасно, щоб сісти на перший потяг у південному напрямку. Я вкрав у касі два квитки і, доки станційна охорона шукала по всіх платформах ошатну червонолицю даму—проповідницю, спокійненько зайняв своє місце саме в ту мить, коли потяг рушив. Натаніель сів від мене якнайдалі — мабуть, і досі сердився за Імпровізовану ванну, яку я влаштував йому.
Перші півгодини дороги були напрочуд спокійні — найспокійніші від моменту мого першого виклику. Риплячи всіма зчепами і з’єднаннями, ніби хворий на артрит, потяг тихенько посувався нескінченними лондонськими передмістями — кам’яними джунглями, що найбільше скидалися на морену, залишену велетенським льодовиком. Ми їхали повз покинуті фабрики й занедбані бетонні майданчики; за ними тяглися вузенькі вулиці, заставлені однаковими будиночками, з димарів яких подекуди курився димок. Одного разу я навіть побачив у небі на тлі світлої хмаринки цілий загін джинів, що поспішав на захід. Навіть з такої відстані було видно, як виблискують на сонці їхні панцери.
У потяг майже ніхто не сідав і ніхто з нього не виходив. Я вирішив відпочити. Джини не сплять, та я занурився в якусь подобу дрімоти — полинув думками в минулі століття, споглядаючи найкращі моменти свого життя: помилки чарівників, помсту ворогам...
Мої спогади обірвав хлопчисько — він саме перебрався на сидіння навпроти мене.
— Треба придумати план, — понуро мовив він. — Спосіб, як нам пройти крізь увесь цей захист.
— З оцими всіма куполами й вартовими, що довільно переміщуються, безпечного способу не існує, — зауважив я. — Нам потрібно щось на зразок троянського коня.
Хлопець спантеличено вирячився на мене.
— Ну, розумієш... таке щось зовні цілком невинне, що вони пропустили б через ворота. А всередині заховаємось ми. Скажи щиро: теперішніх чарівників хоч чого—небудь навчають?[88]
— Виходить, нам треба десь заховатися, — буркнув хлопчина. — Є ідеї?
— Ні.
Він насупився й замислився. Я просто—таки чув, як його мозок аж рипить від зусиль.
— Гості приїдуть завтра, — бурмотів він. — Їх пускатимуть усередину... отже, до воріт раз по раз заїжджатиме всілякий транспорт. Може, попросимо когось, щоб нас підвезли?
— Можна, — погодився я. — Тільки всі чарівники будуть з ніг до голови заслонені Щитами й пообсаджувані запопадливими бісами. Прослизнути повз них непомітно буде важко.
— А слуги? — питав далі хлопчисько. — Вони ж якимось чином потрапляють усередину?
Мушу віддати йому належне — думка була непогана.
— Більшість із них уже будуть там, — сказав я. — Хоча твоя правда — дехто ще прибуватиме. І свіжі харчі теж підвозитимуть. А ще приїдуть артисти — жонглери там чи музики...
Хлопчисько презирливо поглянув на мене.
— Жонглери?!
— Хто з нас краще знає чарівників — ти чи я? Жонглери бувають завжди.[89] Річ у тім, що до садиби заходитиме сторонній люд — не чарівники. Якщо ми займемо вигідну позицію на підступах, то нам, може, й пощастить пробратись всередину в чиїйсь компанії. Спробувати варто обов’язково. А поки... поки що спи. Нам ще довго йти пішки від станції.
88
Історії, як я зрозумів, їх не навчають узагалі. Фекварл щиро засмутився б, побачивши таке неуцтво. Він полюбляє хвалитися, що саме він підказав Одіссеєві думку з троянським конем. Я певен, що Фекварл бреше, але довести цього не можу — мене під Троєю не було: я саме тоді перебував у Єгипті.
89
Чарівники — власники найбільшого несмаку в цілому світі. Так було завжди. Так, на людях вони вкрай манірні, та невже ви гадаєте, що хтось із чарівників добровільно вирушив би на концерт камерної музики? Навряд. Вони з більшою охотою зиритимуть на ліліпутів чи виконавиць танцю живота. Ось вам невеличка подробиця з життя Соломона Мудрого: у вільний час між своїми судами він полюбляв дивитись на виступи ліванських пожирачів вогню.