Повіки в хлопця були наче олив’яні. Чи не вперше він не став зі мною сперечатися.
Мені траплялися льодовики, що пересувалися швидше за цей потяг, тож хлопчисько встиг поспати як слід. Та врешті ми все ж доїхали до станції, найближчої до Гедлгем—Голлу. Я розбудив свого хазяїна й ми вискочили з пагона на платформу. Платформа ніби поверталася назад у лоно природи. Крізь бетон рясно проростала різноманітна трава, а ветху залу очікування оповили спритні лози. На іржавих ліхтарних стовпах гніздилися птахи. Каси тут не було, зрештою, як і жодного іншого знаку людського життя.
Потяг вирушив далі — так, ніби готувався померти під першим—ліпшим парканом. Поблизу колії стояли білі ворота, за якими починався сільський путівець. Обабіч путівця розкинулося поле. Я підбадьорився: добре все-таки вирватись із злих лабет міста і опинитися серед лісів та полів.[90]
— Підемо путівцем, — сказав я. — До садиби миль принаймні з дев’ять, тож боятись поки нема чого. Я... Що там у тебе сталося?
Хлопчина зблід і немовби стривожився.
— Нічого. Просто я... не звик до такого... простору. Тут немає жодного будинку!
— От і чудово. Немає будинків — значить, немає людей. І чарівників теж.
— Мені якось... ніяково. Тут так тихо.
Нічого дивного — раніше він ніколи не бував на селі. Навіть у парку не бував. Тож простір його й лякає.
Я перейшов колію й відчинив ворота.
— Отам, за деревами, село. Там тобі дадуть попоїсти, і ти досхочу попригортаєшся до будинків.
***
Моєму господареві знадобився час, щоб угамувати свій страх. Він ніби чекав, що порожні поля чи зимові кущі підскочать, мов вороги, й накинуться на нього, і без упину озирався на всі боки, щоб не проґавити цього нападу. Він здригався від найменшого пташиного свисту.
Я ж, навпаки, почувався пречудово — саме через те, що довкола було безлюдне село. Тут не відчувалося жодної ознаки магії, навіть далеко в небі.
Діставшися до села, ми натрапили на єдину тутешню бакалійну крамничку й поцупили досить їжі, щоб наповнити хлопцеві шлунок до завтра. Це було навіть не село, а хутірець — кілька хатинок довкола зруйнованої церкви — такий маленький, що тут навіть не було чарівників. Нечисленні люди, яких ми зустрічали, неквапом ішли дорогою, й жоден не мав з собою навіть бісеняти. Мого хазяїна це просто—таки приголомшило.
— Хіба їм незрозуміло, які вони вразливі? — пирхнув він, коли ми проминули останню хатинку. — Зовсім беззахисні! Найменший магічний напад — і вони безпорадні.
— Може, для них це не головне, — зауважив я. — Їм вистачає про що турбуватися. Скажімо, про те, як заробити собі на прожиток. Боюся, що саме цього тебе й не вчили.[91]
— Ну то й що? — обурився хлопець. — Чари — найкраще покликання! Наші вміння й самопожертва стримують країну від розпаду. Ці бовдури повинні нам дякувати.
— Дякувати? Таким людям, як Лавлейс?
Хлопчина спохмурнів, однак промовчав.
Після полудня ми опинилися в небезпеці. Мій хазяїн дізнався про це завдяки тому, що я кинувся на нього, й ми полетіли до
неглибокої придорожньої канави. Я притис його до землі — трохи міцніше, ніж це справді було потрібно.
З повним ротом землі хлопчина пробурмотів:
— Що ти робиш?!
— Мовчи! Попереду патруль. Летить із півночі на південь.
Я показав на щілину в живоплоті. Вдалині серед хмар було видно зграйку шпаків.
Хлопчисько нарешті виплюнув землю з рота:
— Я не бачу їх.
— На п’яти рівнях помітно, що це фоліоти[92]. Довіряй мені. Далі нам слід бути обачнішими.
Шпаки зникли в південному напрямку. Я тихенько звівся на ноги, оглянув обрій і зауважив:
— Краще нам зійти з дороги. Тут ми надто помітні. Коли смеркне, підберемося ближче до садиби.
Якнайобережнішим чином ми прослизнули крізь дірку в живоплоті, обійшли краєм поле й заховалися під деревами, в сякій—такій безпеці. Тут не було видно ніяких загроз на жодному рівні.
Через ліс пройшли без пригод. Невдовзі ми вже причаїлися на галявині й розглядали долину, що простелялася перед нами. Долина попереду трохи западалася вниз, і нам було чудово видно осінні поля — зорані, пурпурово—бурі.
Поля тяглися десь із милю, а далі височів старий цегляний мур, пошарпаний і поруйнований, що означав собою межу володінь. За ним видніли темні сосни — то починалася садиба Гедлгем. Над соснами здіймався червоний захисний купол — його було помітно на п’ятому рівні. Поки я спостерігав за ним, купол зник — і за секунду, посинівши, з’явився вже на шостому рівні.
90
Хоч поля розмічені й перекопані людськими руками, вони все-таки не тхнуть магією. Чарівники впродовж усієї своєї історії завжди були міськими істотами: в містах вони процвітають, плодяться, наче щури, й гасають павутинням пліток та інтриг, ніби розжирілі павуки. Чарівники, породжені цивілізаціями, що не знали міст, — скажімо, шамани з Північної Америки чи азійських степів, — діяли так відмінно від сучасних магів, що майже заслужили, аби їх узагалі не звали чарівниками. Та їхні часи вже давно минули.
91
Чистісінька правда! Чарівники за своєю природою паразити, В суспільстві, де їхня роль панівна, вони розкошують за чужий рахунок, а за тих часів і в тих місцях, де вони втрачають владу, і їм доводиться самим заробляти на прожиток, вони зазвичай перебувають у жалюгідному стані й за кілька мідяків тішать натовп фокусами.
92
У цього різновиду фоліотів аж по п'ятеро очей: двоє — на голові, двоє — по боках і одне... Скажемо так: коли такий фоліот нахилиться, до нього не підійдеш непоміченим.