— Мабуть, таки треба було його взяти, — сумно зауважив він. — Я зголоднів.
Минуло трохи часу, і різник поїхав назад. Він крутив педалі й насвистував. Кошик його спорожнів, а от гаманець, напевно, поважчав. За різником стежив один з вартових, що посувався вздовж живоплоту великими нерівномірними стрибками; в сонячному світлі і його тіло, й пошматований одяг здавалися майже прозорими.
Різник подався своєю дорогою. Хлопчина ледве тамував чхання. Вартовий зник. Я виліз на верхівку колючого куща і озирнувся. Небо було безхмарне, осіннє сонце гріло по— весняному. Дороги спорожніли.
Впродовж наступної години на перехресті з’явилися ще два автомобілі. Перший — квіткарський фургон, який вела нечупарна жінка з цигаркою в роті. Я вже хотів кинутися на неї. аж тут помітив скоса трьох вартових у подобі дроздів, що неквапом пролітали над гайком. Вони напевно помітили б усе. Я сховався й пропустив жінку.
Дрозди зникли, та наступний проїжджий нам теж не підійшов. То знову був чарівник — у дорогому автомобілі з відкритим верхом, що їхав від садиби. Обличчя водія було майже повністю сховане під капелюхом та окулярами. Я встиг розгледіти лише коротку, ошатно підстрижену руду борідку, як автомобіль уже помчав геть.
— Хто це такий? — поцікавився я. — Ще один змовник?
— Я вперше його бачу. Може, той самий, що приїхав минулого вечора.
— Будь-що в садибі він не затримався.
Хлопець із відчаю вдарив кулаком по землі.
— Якщо ми не проберемось туди якнайшвидше, почнуть прибувати всі інші гості! А нам ще треба з’ясувати, що тут коїться. Ох! Якби я був могутніший!
— Вічний крик душі всіх чарівників, — утомлено зауважив я. — Май терпіння.
Він люто позирнув на мене й гиркнув:
— Для терпіння потрібен час. А ми його не маємо!
Та насправді нам пощастило лише через двадцять хвилин.
Знову заревів автомобіль. Знову я промайнув на інший край гайка і визирнув з-за гребеня насипу. І відразу зрозумів, що наш час настав. То був темно-зелений фургон бакалійника — високий, прямокутний, щойно вимитий, із акуратними чорними крилами. На боці в нього виднів гордовитий чорний напис: «СКВОЛЗ І СИН, КРОЙДОН, СМАКОТА ДЛЯ ВСІХ». Із неабияким полегшенням я побачив, що в кабіні, здається, сидять самі Скволз і син. За кермом сидів підстаркуватий лисий чоловік, а поруч — бадьорий юнак у зеленому кашкеті. Обидва були в доброму гуморі й помітно причепурилися з нагоди великого дня. Лисина старшого блищала, ніби виглянцювана. Польова миша, що причаїлася за каменюкою, почала розминати м’язи.
Фургон під’їхав ближче: з-під капота ревів і торохтів мотор.
Я поглянув у небо — ні дроздів, ні іншої небезпеки. Все чисто. Фургон наблизився до гайка. Від брами тепер його видно не було. Скволз і син повідчиняли віконця, щоб подихати свіжим повітрям. Син мугикав веселу пісеньку.
Коли вони майже виїхали з гайка, син почув збоку тихенький шурхіт. Він поглянув праворуч і побачив, як у повітрі просто на нього — в позі каратиста—нападника, витягши задні лапи, — мчить польова миша.
Миша влетіла прямісінько у віконце. Ні Скволз, ні син не встигли й пальцем ворухнути. В кабіні здійнявся вихор — такий, що її аж захитало на всі боки. Фургон трохи звернув убік, під’їхав до земляного насипу скраю дороги й забуксував. Мотор чхнув і заглух.
На мить запанувала мовчанка. Далі відчинилися дверцята біля пасажирського місця. З машини вискочив чоловік, напрочуд подібний до Скволза, майнув назад і витяг звідти непритомні тіла Скволза й сина. На синові не було більшої частини одягу.
Перетягти цю пару через дорогу, на насип і вглиб гайка було справою однієї секунди. Я сховав їх в ожинових кущах і повернувся до фургона[94].
Отут і почалося найгірше. Джини несумісні з автомобілями. Надто вже незвично, коли ти сидиш у бляшаному ковпаку, оточений зусібіч пахощами бензину, мастила, штучної шкіри, людей та їхніх виробів. Мимоволі думаєш, яка ж це немічна й мізерна істота — людина, якщо для далеких подорожей їй потрібні такі жалюгідні засоби.
До того ж, я просто не вмію водити автомобіль[95].
Одначе я все-таки завів мотор і примудрився якось виїхати з узбіччя на середину дороги, а далі й до перехрестя. Усе це забрало одну хвилину, та я, правду кажучи, вже сердився: якого—небудь пильного вартового могло здивувати, що фургон так довго не виїздить із-за дерев. На перехресті я загальмував, хутко озирнувся й нахилився до віконця:
— Сюди! Мерщій!
Кущі гарячково зашурхотіли, хлопчисько рвонув на себе дверцята і опинився в кабіні, пихкочучи, мов захеканий слон. Дверцята ляснули. За секунду ми вже рушили далі й звернули на дорогу, що вела до Гедлгем—Голлу.
94
Фекварл порадив би зжерти їх, а Джабор нічого й не сказав би, а просто зжер. Та я не їм людської плоті — від неї мені болить сутність. Це все одно, що їсти погані морепродукти: увесь накопичений у них мул опиняється в роті.
95
Мій єдиний досвід водіння автомобіля належить до часів Великої війни, коли британська армія стояла за тридцять миль від Праги. Якийсь безіменний чеський чарівник наказав мені викрасти певні документи. їх охороняли як слід, тож мені, щоб обминути ворожого джина, довелося заїхати до британського табору санітарним автомобілем. Водій з мене препоганий, але таким чином у мене з'явилося хоч трохи переконливе маскування (я заповнив автомобіль вояками, збитими дорогою). Коли заїхав до табору, вояків потягли до шпиталю, а я тим часом утік і поцупив плани майбутньої кампанії.