— Це ти? — здивувався хлопчина, вирячившись на мене.
— А хто ж іще? Перевдягайся якнайшвидше! Вартові зараз доберуться до нас.
Хлопець засовався на сидінні, здираючи свою куртку й намагаючись дотягтися до вбрання Скволза—молодшого — сорочки, зеленої куртки й штанів. Ще п’ять хвилин тому це все було напрочуд чистеньке, а тепер — геть пожмакане.
— Мерщій! Вони наближаються!
І справді, через поле з обох боків, підстрибуючи, мчали вартові. їхнє чорне лахміття лопотіло в повітрі. Хлопець тим часом порався з сорочкою.
— Ґудзики надто тугі! Не можу розстебнути!
— Надягай через голову!
Вартовий з лівого боку наближався швидше. Я бачив його очі — два чорні овали з крихітними вогниками в глибині. Я спробував піддати газу, але натиснув не на ту педаль: фургон здригнувся й зупинився. Хлопчисько саме просовував голову в комір сорочки й тепер зарив носом у консоль.
— Ой! Ти що, зумисне?!
Я відшукав потрібну педаль. Ми знову рушили вперед.
— Одягай куртку, або нам гаплик. І кашкет не забудь.
— А штани?
— Облиш їх. Нема часу!
Хлопчина впорався з курткою й тільки—но встиг натягти кашкет на розкуйовджене волосся, як двоє вартових наздогнали нас. Вони трималися того боку живоплоту, але їхні блискучі очі були просто-таки прикуті до нас.
— Не забувай — ми їх не бачимо, — нагадав я. — Дивися лише вперед.
— Я й дивлюся... — Аж тут йому сяйнула чергова думка: — А вони не здогадаються, хто ти такий?
— Ні, вони для цього заслабкі.
Я щиро сподівався, що це правда. Мені здалося, що то були гулі[96], хоч за наших днів ні в чому не можна бути певним[97].
Деякий час ми їхали в напрямку гайка і дивилися тільки вперед. Вартові й далі спостерігали за нами.
Раптом хлопчисько знову заговорив:
— Що ж робити зі штаньми?
— Нічого. Обійдемося тим, що вже маємо. Зараз під’їдемо до брами. Будь-що твоя верхня половина цілком пристойна.
— Але ж...
— Поправ краще куртку. Порозгладжуй усі зморшки... Запам’ятай: я — Скволз, а ти — мій син. Ми веземо до Гедлгем-Голлу — на відкриття конференції свіжі харчі. До речі, нам годилося б поглянути, що ж ми таке веземо. ГЛянеш?
— Але...
— Не хвилюйся. Якщо разок озирнешся, ніхто нічого не запідозрить.
Посередині задньої стінки кабіни виднів металевий люк. Я показав на нього.
— Подивись-но швиденько. Я глянув би й сам, та я за кермом.
Хлопчина став колінами на сидіння, відкрив люк і засунув голову всередину.
— Тут зовсім темно... й ціла купа всякої їжі...
— Можеш що-небудь дістати?
Я поглянув на хлопця й мало не випустив кермо. Фургон шалено крутнувся — я ледве встиг його вирівняти.
— Штани! Сядь негайно! Де твої штани?!
Хлопчина сів. Ліворуч від мене стало помітно світліше.
— Свої я скинув. А нові... ти ж сам сказав: «Облиш їх!»
— Я ж не знав, що ти викинув свої! Негайно одягнися!
— Так вартові ж побачать...
— Вони вже побачили, повір мені. Одягайся, й квит!
Він знову проїхався черевиками по консолі. Я хитнув своєю лисою головою.
— Наша єдина надія на те, що гулі не дуже знаються на людському вбранні. Можливо, їх не здивує, що тобі закортіло перевдягатись просто зараз. А от охорона біля брами, напевно, проникливіша.
Ми вже наблизилися до межі садиби. Попереду її затуляли дерева. Дорога неквапом обігнула їх, і відразу після цього перед ними з’явилася величезна арка. Збудована з масивних брил жовтого пісковику, вона пихато здіймалася з придорожніх кущів — так само, як тисячі інших арок по всьому світу[98]. Зараз, напевно, ніхто вже й не пам’ятав, який голопузий лордик заплатив за цю арку, з якої причини він надумав звести її... Обличчя каріатид, що підтримували склепіння, давно вже стерлись, як і написи на арці. А плющ, який обвивав її, вперто працював над тим, щоб урешті зруйнувати саму споруду.
Над аркою височіла червоняста баня захисного купола, що заодно накривала й частину лісу. Єдиний вільний прохід вів крізь саму арку.
Вартові, що не відставали від нас, вирячились уперед.
Я зупинив фургон за кілька метрів від арки, проте вимикати двигун не став. Мотор тихенько гарчав. Ми сиділи в кабіні й чекали.
В основі арки відчинилися дерев’яні двері, і звідти вийшов якийсь чоловік. Хлопчина здригнувся. Я поглянув на свого хазяїна: він і дотепер був блідий, а зараз побілів, наче крейда. Очі його аж вибалушились зі страху.
96
Гуль — досить неприємний різновид джина нижчого рівня. Любить ласувати людьми. Тому з гулів виходять хороші вартові, якщо їх перед тим добре розлютити. Вони бачать лише на п'яти рівнях: я ж прибрав Скволзову подобу на всіх рівнях, аж до сьомого.
97
Просто всім кортить бути вищими: комашкам — мулерами, мулерам — фоліотами, фоліотам — джинами. Деякі джини мріють стати афритами чи навіть маридами. Проте ці мрії — даремні. Перевищити межі власної сутності неможливо. Зате багато хто обожнює прибирати подобу істот, могутніших, ніж вони самі. Ну, а коли ти й без того красень, тобі не захочеться нічого міняти.
98
Їх завжди будують на знак перемоги одного зачуханого племені над іншим. Від Риму до Пекіна, від Тімбукту до Лондона — всюди ці тріумфальні арки попирають землю тягарем праху та смерті. Я ще не бачив жодної такої арки, яка мені сподобалася б.