— Що таке? — прошепотів я.
— Це він... той самий, кого я бачив у дзеркалі. Той, що приніс Лавлейсові Амулет.
Ні відповідати, ні щось придумувати не було часу. Вбивця з легенькою посмішкою вже крокував до фургона.
36
Отже, це був він — той самий незнайомець, який украв Амулет Самарканда й зник без сліду, який перерізав горло зберігачеві Амулета й покинув його мертвим у калюжі крові. Лавлейсів найманець.
Як на людину, він був справжній велетень — на голову вищий за звичайного чоловіка, й до того ж ширший у плечах. На ньому були довга темна куртка на ґудзиках і білі штани східного стилю, заправлені у високі шкіряні черевики; борода — вугільно-чорна, ніс — широкий, очі — проникливі, блакитні, під густими бровами. Попри свою комплекцію, він рухався напрочуд граційно, недбало змахуючи однією рукою й заткнувши за пояс великого пальця другої.
Найманець обігнув капот і підійшов до віконця з мого боку, ні на мить не зводячи з нас очей. Наблизившись, він ще раз махнув рукою. Краєм ока я побачив, як гулі-вартові помчали назад у поле.
Я визирнув у віконце.
— Доброго ранку! — весело привітався я. намагаючись якнайкраще відтворювати лондонський говір. — Ернест Скволз і син. бакалія, для Гедлгем-Голлу.
Чоловік зупинився й кілька секунд оглядав нас.
— Скволз і син... — голос у нього був низький і тягучий, блакитні очі ніби пронизували мене наскрізь. Правду кажучи, це мене збентежило, та й хлопчисько мимоволі ковтнув слину: я мовчки сподівався, що він не панікуватиме. — Скволз і син... Так, на вас чекають.
— Так, начальнику.
— Що ви везете?
— Бакалію, начальнику.
— Що саме?
— Е-е... — я й гадки не мав, що сказати. — Різноманітну, начальнику. Чи бажаєте оглянути?
— Вистачить і списку.
Хай йому біс!
— Як собі хочете, начальнику. У нас там... е-е... коробки, бляшанки — безліч бляшанок, сер, — пакунки, пляшки...
Найманець зіщулився:
— Якось це все непевно.
Несподівано в мене з-під ліктя пролунав високий голос — із-за моєї спини визирнув Натаніель:
— Він не складав список, сер. Це робив я. Ми веземо балтійський кав’яр, яйця сивки, свіжу спаржу, сиров’ялену болонську салямі, сирійські оливки, черешкову ваніль з Центральної Америки, желе з язичків жайворонків, свіжі макарони, маринованих у мушлях гігантських слимаків, свіжомелений чорний перець і кам’яну сіль, віррелські устриці, страусове м’ясо...
Найманець підняв руку.
— Досить. Тепер мені справді хочеться це оглянути.
Я понуро вийшов з кабіни й подався до задньої частини фургона, кленучи хлопця з його багатою уявою. Про те, що станеться, коли найманець побачить там зовсім інше, я намагався не думати. Але тут уже нічого не можна було вдіяти. Найманець холодно височів наді мною, і я відчинив задні двері.
Найманець із хвилину вивчав наш вантаж.
— Чудово. Можете їхати далі.
Сам собі не вірячи, я оглянув фургон. Мені відразу впав в око дерев’яний ящик з пляшечками — сирійські оливки. З-за ящика визирали коробки з жайворонячими язичками, пакунки з макаронами... Зачинивши двері, я повернувся до кабіни.
— Куди нам їхати, начальнику?
Найманець опустив руку на край мого відчиненого віконця. Зовнішній бік його долоні перетинали тоненькі білі шрами.
— Доїдете до роздоріжжя. Далі — праворуч, до дверей на кухню. Там вас зустрінуть. Завезете вантаж — і повертайтеся. До того ж, мушу вас попередити: ви в приватному володінні великого чарівника. Якщо вам дороге життя, не лізьте, куди не треба. Кара буде швидка й сувора.
— Так, начальнику.
Найманець кивнув, позадкував і порухом руки пропустив нас. Я піддав газу, й ми в’їхали під арку, а потім — під захисні куполи: мою сутність аж било дрижаками. Опинившись нарешті всередині, ми рушили піщаною звивистою дорогою між деревами.
Я поглянув на хлопця. Обличчя його було незворушне, але скронею повзла крапля поту.
— Звідки ти про все це дізнався? — запитав я. — Ти ж дивився туди менше, ніж дві секунди.
Хлопчина кволо всміхнувся.
— Мене дечого-таки вчили. Я швидко читаю й точно запам’ятовую. А що ти думаєш про нього?
— Про цього Лавлейсового найманця? Цікавий тип. Він — не джин, і навіть, здається, не чарівник. Від нього не тхне протухлим, як від вас[99]. Але ми знаємо, що він зумів заволодіти Амулетом, тож певна сила в нього є... До того ж, він аж випромінює самовпевненість. Ти помітив, як його слухаються гулі?
Хлопчина зморщив лоба.
— Якщо він — не демон і не чарівник, то звідки в нього така сила?
99
Я не хотів нікого образити... ну, може, й хотів, однак це чистісінька правда. Я — не біс-шпигун (уся їхня сутність — це величезна ніздря), та нюх у мене досить розвинутий, і я завжди здатен помітити чарівника, навіть якщо він силкується зберегти інкогніто. Вони стільки сидять у своїх прокопчених кімнатах, викликаючи різних могутніх істот, що їхня шкіра набуває специфічного запаху, де магічні аромати перемішані з гострим присмаком страху. Якщо й після цього ви не будете певні, то погляньте їм у вічі: там напевно будуть лінзи.