Ріг для виклику духів...
Я зрозумів усе. Магічні ґрати на вікнах... магічні ґрати, сховані в каменях і готові будь-якою миті висунутись... Захист зали призначався не для того, щоб нікого не пустити туди, а для того, щоб нікого не випустити звідти.
Еге ж, мені справді пора було потрапити всередину.
Майже не думаючи про вартових, що снували вгорі, я хутко видряпався стіною будинку на червоний череп’яний дах і помчав до найближчого димаря. Там я стрілою кинувся до отвору, націлився майнути в нього... і відсахнувся. Димар перекривала сітка з мерехтливих ниток. Зачинено.
Я помчав до сусіднього димаря. Те саме! Я шалено забігав дахом Гедлгем-Голлу, зазираючи в кожний димар. Усі вони були запечатані. Хтось попрацював як слід, щоб убезпечити садибу від шпигунів, і то напевно був не один чарівник.
Урешті я зупинився й заходився міркувати, як бути далі.
Увесь цей час до будинку один за одним під’їздили автомобілі[106], висаджували пасажирів і вирушали до відведеної для них стоянки. Більшість гостей уже прибули — конференція мала от-от розпочатися.
Я оглянув травник. До будинку наближались останні запізнілі гості. І не тільки вони.
Посеред травника був ставок, оздоблений фонтаном із зображенням якогось закоханого грецького бога, що намагався поцілувати дельфіна[107]. За ставком проходила дорога, вона вигиналась і йшла між деревами до брами. Цією дорогою прямували троє: двоє — хутко, а третій — ще хутчіше. Як на людину, яку нещодавно нокаутувала польова миша, пан Скволз, можна сказати, мчав щодуху. Син посувався ще швидше — мабуть, через брак одягу (здалеку мені здавалось, ніби він геть укритий гусячою шкірою). Та жоден з них не міг дорівнятися до бородатого найманця, чий плащ просто-таки лопотів у нього за спиною.
Так... Справи, здається, кепські.
Я видерся на край димаря, кленучи себе за те, що так лагідно повівся зі Скволзом та сином,[108] і міркуючи, чи можу я просто не звертати уваги на цю трійцю. Та вкотре позирнувши в їхній бік. я позбувся будь-яких сумнівів. Бородань наближався навіть швидше, ніж мені здавалося. Дивна річ: кроки його були звичайнісінькі, та відстані він долав з неймовірною швидкістю. Зараз він перебував уже на середині дороги, біля ставка. Ще хвилина — і він дістанеться до садиби і здійме тривогу.
Що ж, із проникненням до будинку доведеться зачекати. Час обачності минув. Я перекинувся на чорного дрозда і пурхнув з даху.
Чоловік у чорнім тим часом підійшов ще ближче. Я помітив і тріпотіння повітря довкола його ніг, і якусь дивну невідповідність, ніби його кроки не перебувають на жодному з рівнів. Тільки тепер я зрозумів: на ньому семимильні чоботи[109]. Ще два-три кроки, і його не наздоженеш — у цих чоботях він може долати по кілька миль за крок! Я наддав швидкості й собі.
Ставок був гарненький, якщо не рахувати тієї бридкої статуї бога з дельфіном. Молодий садівник порпався з сапкою на бережку. Кілька ні в чому не винних качок сонно гойдалися на воді. Хтось поставив біля ставка альтанку, оповиту жимолостю, й листя її приємно, мирно зеленіло в промінні денного сонця...
Це так собі, опис на пам’ять.
Першим Вибухом я не влучив у найманця (швидкість людини в семимильних чоботях вирахувати досить-таки важко), зате попав в альтанку, яка вмить щезла. Садівник із вереском стрибнув у ставок — качки загойдалися на хвилях. Очерет на бережку спалахнув. Найманець підняв голову: досі він не помічав мене — напевно, був заклопотаний тим, щоб утримувати під контролем свої чоботи, — тож це вийшло не дуже спортивно. Та що тут удієш—я запізнювався на конференцію. Другий мій Вибух поцілив йому просто в груди. Найманець зник у смарагдовому полум’ї.
От якби всі мої проблеми вирішувалися так просто!
Я швиденько зробив у повітрі коло, оглядаючи обрій, та навкруги не було видно ні спостерігачів, ні ще чогось небезпечного. крім хіба що рожевих сідниць Скволза-молодшого. Синок із татусем обернулись і помчали назад до брами. Чудово! Я вже хотів був повернутися до будинку, аж тут дим від Вибуху розвіявся. І я побачив найманця. Той сидів у воронці з метр завглибшки, геть обліплений брудом. Розгублений, але живісінький.
Гм-м! На таке я нібито не розраховував.
Я рвучко загальмував, розвернувся й завдав ще одного, більш зосередженого удару. Від такого Вибуху навіть Джабор не встояв би на ногах, а більшість людей перетворилися б на хмаринки.
Бородань, проте, до цієї більшості не належав. Після того, як полум’я згасло, він невимушено підхопився, хоч і здавався трохи запамороченим. Більша частина його плаща згоріла, але тіло залишалося міцним і здоровим.
106
Відповідно до похмурого стилю сучасних чарівників, усі ці автомобілі були великі, чорні й лискучі. Навіть найменші з них немовби мріяли вирости і зробитися катафалками.
108
Я думав, що після моїх ударів вони пролежать непритомні днів зо два. Однак помилився. Ось до чого призводить поспіх у роботі!
109
Потужне магічне знаряддя, винайдене в середньовічній Європі. За наказом свого власника вони переносять його на велику відстань — навіть за найкоротіпих кроків. Звичайні (земні) поняття простору й часу до них не застосовуються. Вважають, ніби в кожному такому чоботі міститься джип, здатний пересуватися на уявному восьмому рівні (щоправда, я про це нічогісінько не знаю). Тепер зрозуміло, як цей найманець утік від гонитви, коли викрав Амулет для Лавлейса.