Я не став пробувати ще раз. Я розуміюсь на натяках.
Найманець сунув руку під обгорілий плащ і витяг з потаємної кишені срібний диск. Тоді розмахнувся — і з несподіваною швидкістю жбурнув його. Він пролетів на відстані волосинки від мого дзьоба і спокійно повернувся до рук господаря.
Отакої! За останні кілька днів мені чимало довелося пережити. Всякий, хто траплявся мені, немовби бажав урвати шматок мене самого: джини, чарівники, звичайні люди... немає різниці. Мене викликали, били, в мене стріляли, мене ловили, садовили до магічної кулі і вважали це за цілком природну річ. І тепер, на додачу, цей тип так само приєднався до моїх ворогів, хоч я тільки й намагався, що вбити його.
Мені увірвався терпець.
Найрозлюченіший дрізд, який лиш існував у світі, майнув на статую серед фонтану. Він сів на хвіст дельфіна, огорнув камінь крилами й перетворився на химеру. Дельфін з богом[110]відкололися від постаменту. Заскреготіло роздерте оливо, й статуя сповзла вниз. Із розірваних труб вибухнули струмені води. Химера схопила статую за голову, рвонула її і перенесла на берег ставка, недалеко від того місця, де стояв найманець.
Він не здавався таким збентеженим, як мені хотілося, І вдруге кинув диск. Диск уп’явся мені в руку отруйним дотиком срібла.
Незважаючи на біль, я жбурнув статую, як шотландці на змаганні жбурляють колоди. Статуя зо два рази витончено перекинулась і, гупнувши, впала на найманця.
Нарешті я здолав його! Щоправда, його не розплющило, як я сподівався. Я бачив, як він борсається, силкуючись ухопити поваленого бога хоч за що-небудь і стягти статую з себе. Це вже почало набридати мені. Гаразд, якщо вже я не зупинив його, то принаймні затримав. Поки найманець борюкався зі статуєю, я підскочив до нього впритул і зняв семимильні чоботи. А потім розмахнувся як слід і пожбурив їх на середину ставка — туди, де жваво кружляли качки. Чоботи плюснули й тут-таки пішли на дно.
— Ти за це заплатиш! — буркнув найманець, що потроху зсував із себе статую.
— А ти так і не навчився визнавати своїх поразок, — зауважив я, сердито чухаючи собі ріг. Я саме думав, що б такого мені зробити, аж тут...
... тут я відчув, як у мене всередині геть усе перевертається. Мою сутність забили дрижаки. Я задихнувся й почав зникати просто на очах у найманця.
Він щосили шарпнувся й нарешті скинув статую з себе. Крізь біль я розгледів, як він піднявся на ноги.
— Стій, боягузе! — вигукнув він. — Зупинись і бийся зі мною!
Я махнув йому розпливчастою лапою.
— Вважай, що тобі пощастило, — простогнав я. — Я відпускаю тебе. І не забувай...
Тут я зник, і мій дотеп пропав разом зі мною.
40
Стріла блискучої чорної плазми вдарила в найближчу вітрину. Головний убір шамана, горщики, флейти, сама вітрина й частина підлоги — все зникло з таким звуком, ніби вода втяглась у злив. З отвору в підлозі вибухнув струмінь пари.
Натаніель подолав десь із метр перевертом і підхопився. Йому наморочилось у голові, та хлопець не вагався ані миті. Він кинувся до наступної вітрини — тієї, що з металевими кубиками. Коли старий чарівник знову підняв руку, Натаніель згріб кілька кубиків і майнув за найближчий книжковий стелаж. Туди, де він щойно стояв, ударила нова стріла плазми.
Хлопець на секунду зупинився. Старий за стелажами цокнув язиком:
— І що ти тепер робитимеш? Знову напустиш на мене комашок?
Хлопчина поглянув на кубики у своїй руці. Не комашки, але нічим не гірші за комашок: Празькі Кубики — дрібний реквізит чарівників—невдах, що заробляють на життя штукарством. У металевій шкаралупі кожного кубика справді сидить демон—комашка разом зі жменькою мінерального порошку. Вивільнюючись водночас, комашка й порошок спалахують чудернацькими язиками полум’я. Дурна іграшка, та й годі. Аж ніяк не зброя.
Кожен кубик було загорнуто в папірець із зображенням реторти — славнозвісною емблемою алхіміків Золотої вулиці. Кубики були старі — можливо, ще дев’ятнадцятого століття. Хтозна, може, вони взагалі вже на працювали.
Натаніель схопив один кубик і жбурнув як є, не розгортаючи, через стелаж.
І вигукнув закляття Звільнення.
Бісеня, що сиділо в кубику, спалахнуло, розсипавши з металевим брязкотом шлейф срібних іскор. Галерею наповнив слабкий, але відчутний запах лаванди.
Старий чарівник радо захихотів:
— О, як мило! Будь ласка, ще раз! Я хочу, щоб наш прихід до влади супроводжувався найкращими ароматами. Ти маєш запах горобини? Мій улюблений!