Лайм саме вийшов. Лакей уже збирався зачинити двері.
— Зачекайте! — Натаніелеві хотілося, щоб голос його пролунав якнайвеличніше. — Пустіть мене! Їм потрібен зайвий хлопець, щоб розносити напої!
— Щось я не впізнаю тебе, — насупився лакей. — А де Вільям?
— Йому розболілася голова. Замість нього відрядили мене. Щойно.
В коридорі залунали кроки. Долинув наполегливий голос:
— Зачекайте!
Натаніель озирнувся. І почув, як Бартімеус вилаявся в нього над вухом. Коридором до них швидко наближався бородатий найманець — босий, у пошматованому вбранні, — і його блакитні очі аж палали.
— Мерщій! — наказав джин. — Двері відчинено. Вперед!
Найманець прискорив кроки.
— Зупиніть цього хлопчиська!
Проте Натаніель уже наступив закаблуком лакеєві на ногу. Лакей, скрикнувши з болю, відпустив хлопця. Натаніель штовхнув двері й протиснувся до зали.
Комаха на його вусі аж підскочила:
— А тепер зачини двері!
Натаніель ще раз штовхнув двері — тепер уже назад, однак лакей налягав на них усім тілом. Двері поволі почали відчинятися.
А потім до хлопця долинув найманців голос, лагідний і запобігливий:
— Облиш. Хай собі йде. Він заслужив цю долю.
Лакей відійшов, і Натаніель нарешті зміг зачинити двері. Клацнули й крутнулися замки.
Над вухом у хлопця знову зашепотів голосок:
— Це недобрий знак.
41
Відтоді, як ми увійшли до фатальної зали і її було запечатано, події почали розгортатися з шаленою швидкістю. Хлопчисько, гадаю, навіть не зумів оцінити ситуації, перш ніж вона невідворотно змінилася, але мої відчуття, звичайно ж, набагато досконаліші. За одну найкоротшу мить я взяв до уваги всі подробиці.
Насамперед, де ми опинилися? За замкненими дверима, скраю круглої скляної підлоги: скло не дуже гладеньке, щоб по ньому не ковзало взуття, та водночас досить прозоре, щоб під ним було видно чудовий килим. Хлопчисько стояв просто над краєм килима — облямівкою, прикрашеною переплетеними виноградними лозами. Уздовж стін на рівній відстані один від одного стовбичили байдужі лакеї з переносними столиками, заставленими тістечками й напоями. Далі півколом стояли крісла — ті самі, що я бачив у вікні: тепер вони порипували під вагою сідниць чарівників. Самі ж чарівники відсьорбували з келихів і неуважно слухали оту жінку — Аманду Кеткарт, що стояла на подіумі в центрі зали й вітала гостей. З-за її плеча виглядало невиразне обличчя Саймона Лавлейса.
Жінка тим часом провадила:
—... і, нарешті, я хочу звернути вашу увагу на килим у вас під ногами. Ми замовили його з Персії. Думаю, що це найбільший килим в усій Англії. Також я сподіваюся, що кожен з вас, уважно придивившись, відшукає на цьому килимі себе самого.
Схвальний гамір. Поодинокі вигуки.
— Отже, сьогодні дебати триватимуть до шостої вечора. Потім, у перерві, ми повечеряємо в шатрах надворі. Там ви зможете побачити виступ латиських жонглерів мечами.
Захоплений гомін.
— Дякую. Тепер я передаю слово нашому справжньому господареві — панові Саймону Лавлейсу!
Напружені, гучні оплески.
Поки жінка бубоніла на подіумі, я був заклопотаний — шепотів хлопцеві на вухо[111]. Зараз я прибрав подобу воші — найдрібнішої тварини, що спала мені на думку. Чому? Бо я волів не потрапляти на очі афритові доти, доки без цього можна було обійтися. Вона (то була афритка) зараз являла собою єдину істоту з Іншого Світу в цьому залі (з міркувань чемності на час зібрання бісів інших чарівників порозпускали), але згідно з умовами виклику вона сприйняла б мене як загрозу.
— Це наша остання нагода, — зауважив я. — Хай там що Лавлейс задумав, він зробить це зараз, поки африт не зачув ауру Амулета. Амулет висить у Лавлейса на шиї. Може, підкрадешся до нього й витягнеш цяцьку з-під його сорочки? Це підбадьорить чарівників.
Хлопець кивнув і почав краєчком обходити натовп. Лавлейс тим часом завів свою облесливу промову:
— Пане прем’єр-міністре, пані й панове, дозвольте сказати вам, яка це честь для мене...
Ми були вже скраю аудиторії, й перед нами відкрився шлях до подіуму. Хлопчина чвалом рушив уперед, а мені довелося бути за вершника на старанному, хоч і недолугому коні.
Та щойно він проминув перше крісло, як чиясь сухорлява рука вхопила його за комір.
— Куди це ти мчиш, служко?
Я впізнав цей голос, він пробудив у мене прикрі спогади про Кулю Скорботи. Так, то була Джесіка Вайтвел, з її запалими щоками й підстриженим білявим волоссям. Натаніель шарпонувся. Я, не гаючи часу, виліз із його вуха й поповз м'якою білою шкірою до руки, що вчепилася хлопцеві в комір.
111
Точніше кажучи, просто у вухо. Мені доводилося бувати в багатьох неприємних місцинах, та його внутрішнє вухо може позмагатися з найбридкішими такими місцями.